Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Двигун тихо гурчить, я відвертаюся до вікна, але однаково мимоволі скоса позираю на Даміра. Потай милуюся його різким профілем, спостерігаю за тим, як він із силою стискає кермо, як хмуриться, думаючи про щось своє. Він повністю зосереджений на дорозі, про мене ніби зовсім забув і це чомусь зачіпає.

Я відвертаюся до вікна, щільніше кутаюся в його пальто. Сірі багатоповерхівки та неонові вивіски змінюють одна одну, а мене раптом заповнює спокій.

— Я колись був співвласником готелю, можу замовити за тебе слівце, щоб тебе на якусь іншу посаду перевели, — раптово розриває він тишу.

— Ти був співвласником? — здивовано скидаю на нього погляд.

— Так, років п’ять тому. Готель збанкрутував і друг запропонував викупити його й підняти. Але за пів року мені набридло, готельний бізнес — це не моє, і я продав йому свою частку.

— Тому ти водиш туди на ніч дівчаток? — гмикаю я, уважно стежачи за його реакцією.

— Ні, тому в мене там є окремий номер, — уїдливо відповідає він. — То що? Мені попросити за тебе?

— Не треба, — хитаю головою, куточки губ повзуть униз. — Я не впевнена, що залишусь у місті. Я провалила іспит.

— Звісно провалила, тому що замість того, щоб вчитися, ти хірнею маєшся, — надміру грубо підсумовує він. — Сама ж сказала, що не з бідної сім’ї, то до чого це все?

— Ти нічого не знаєш. І я вчуся. Мене просто завалили. Але це довга історія.

— А ми нікуди не поспішаємо, якщо ти не бачиш.

— Не хочу про це. День був огидним, — відмахнулася від нього і відвернулася, надувшись.

— Не лише в тебе, — гмикнув він і різко натиснув на газ. Я вчепилася за ручку дверей, у грудях стиснулося від страху.

— А можна повільніше? Адже сам сказав, що ми нікуди не поспішаємо.

— Злякалася чи що? Не бійся, я добре керую.

— Ми з батьком якось в аварію потрапили, з того часу мене лякає швидкість, — тихо зізнаюся я.

— Ти тому не водиш?

— Ага. Тато мені на день народження цього року машину подарував, але вона припадає пилом у гаражі.

— Психологічні бар’єри складно зруйнувати, але іноді треба це робити, Авроро. Інакше до кінця життя будеш у метро роз’їжджати.

— А раптом у мене власний водій буде? Як у тебе.

Дамір поглянув на мене із сумнівом. Ніби не вірив, що я в цьому житті чогось можу домогтися.

— Буде. Якщо заміж за мене вийдеш, — раптом видає він, а я гублюсь. Не одразу доходить, що він жартує. Надто вже серйозний вираз обличчя в нього цієї миті був.

Я нервово хихикаю.

— А, точно, я ж старий для тебе, зовсім забув, — повертає сказані мною в першу нашу зустріч слова, а потім трохи зменшує швидкість.

Далі їдемо мовчки. Дамір робить голосніше музику. Я прикриваю повіки, дозволяючи собі розслабитись. У салоні пахне чоловіком, приємний аромат лоскоче ніздрі. Нагадую собі, що Дамір усього якусь годину тому був з іншою жінкою й забороняю пускатися в мрії про нього.

Дорога займає зовсім мало часу, автомобілів майже немає, тому Дамір летить проспектом і незабаром гальмує біля мого під’їзду. Глушить двигун. Ми одночасно одне до одного повертаємося, зустрічаємося поглядами в напівтемряві салону. Мене кидає в жар, мені треба подякувати йому й попрощатися, але я тягну.

— Моя пропозиція про іншу посаду для тебе чинна. Якщо надумаєш — дзвони. Я залишу тобі свою візитку, — його голос огортає мене. Але всупереч своїм словам він не рухається, не тягнеться до гаманця чи бардачка, щоб дістати візитку.

Він опускає погляд на мої губи і я мимоволі веду язиком по нижній. Серце починає гуркотіти, наче божевільне.

— Не одного чоловіка ще помучиш, Авроро. Вродлива ти дівка, — тихо вимовляє він із сексуальною хрипотою в голосі.

Я ковтаю. Очі бігають на всі боки, щоки червоніють, зрештою погляд на його шрамі затримую. Непробачно довго, і він помічає це. Тлумачить по-своєму.

— Не подобається? — вираз його обличчя стає жорстким, погляд — гострим, як лезо.

Я хитаю головою.

— Лякає?

Знову не вгадав.

А потім я тягнуся рукою до його щоки й кінчиками пальців майже невагомо торкаюся грубого шраму, який посмугував його обличчя. Дамір напружується, повітря в салоні згущується.

— Як це сталося? — тихо питаю я, боячись зробити вдих.

— Це не та історія, яку я всім на кожному кроці розповідаю, — занадто різко вимовляє він і відхиляється. Моя рука опускається на коліно.

— Я б поцілувала тебе на прощання, але ти був з іншою, а ще страшенний грубіян, — сподіваюся жартом приховати те, що його слова мене зачепили. Зайвий раз нагадали, що я в його житті ніхто. І все ж я не повинна так реагувати, але цей чоловік чіпляє якісь невидимі струни моєї душі, не дає стерти його з пам’яті.

— Схоже, варто зав’язувати з іншими дівчатами, — криво усміхається він, але я його жарт повз вуха пропускаю. Головне я почула.