Читати книгу - "Хочеш жити?"

Гедлі надовго замислився.

— Я втомився. Досить вже на сьогодні. Вибач, я зірвався, Френку. Я погоджуюсь із твоєю ідеєю. Навіть боюсь подумати, що чекає нас завтра.

Террелл не відповів, Гедлі замовк, уявляючи, якими будуть завтрашні повідомлення у газетах, як без угаву розриватиметься телефон, скільки проблем наробить Піт Гамільтон у своїй телепередачі о 10:00.

— Ти справді думаєш, що цей псих хоче нагнати страху на Парадайз-Сіті?

— Він уже це робить, хіба ні?

— То як нам діяти?

— Тепер це залежить від тебе, — відповів Террелл. Він нахилився вперед і, постукуючи, вибив попіл із люльки. — Перш ніж повернутись до управління я хочу знати, чи ти й досі на моєму боці?

— На твоєму боці? — витріщився на нього Гедлі. — Звісно ж, так!

— Справді? — порожній погляд Террелла вивчав Гедлі. — Кілька хвилин тому ти заявляв, що я втрачу роботу. Хочеш нового начальника поліції?

Гедлі здригнувся.

— Нащо, в біса, мені здався новий начальник поліції?! Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки ти!

Террелл встав зі стільця.

— Гаразд. Якщо хтось і зможе зловити цього виродка, то тільки я. Тож давай припинимо цю паніку.

— Все правильно, Френку, — почувся голос Моніки з прочинених дверей. — Саме так з ним і треба говорити!

Обидва чоловіки озирнулись, тільки зараз зрозумівши, що вона весь цей час слухала їхню розмову.

Гедлі раптом розслабився. Вигляду нього був сонний.

— Дружина! Не хочеш забрати її у мене, Френку?

Террелл теж розслабився. Він підморгнув Моніці.

— Я б не відмовився, якби у мене не було своєї, — відповів полісмен. — Вони обидві варті одна одної, — Террелл рушив до дверей.

— Я потрібен завтра в управлінні? — запитав Гедлі, й у голосі його чулася невпевненість.

— Ми завжди тобі раді, Лоусоне, — помовчавши, відповів Террелл. На прощання він торкнувся руки Моніки, викликав ліфт і поїхав донизу, де на нього вже чатували телекамери.

* * *

На червоній доріжці просто перед вражаючими мармуровими сходами до найкращого готелю міста «Плаза-Біч» стояв швейцар Джек Андерс — руки за спиною, пильні сірі очі слідкують за бульваром.

Андерс був ветераном Другої світової війни, мав багато медалей за вражаючі битви, його знали всі на бульварі. Останні двадцять років він працював швейцаром в готелі «Плаза-Біч».

Був ще час ранкового затишшя, тож Андерс міг трохи розслабитися. У наступні кілька годин на передобідні коктейлі почнуть з’їжджатись автомобілі, й він буде зайнятий: відкриватиме дверцята, пояснюватиме водіям, де припаркуватися, вітатиме під козирок постійних гостей, відповідатиме на ідіотські запитання, надаватиме інформацію та збиратиме доларові купюри. Жоден з гостей готелю «Плаза-Біч» і мріяти не міг про те, щоб заговорити з Андерсом, не розпрощавшись із доларовою купюрою. Але о цій порі, о 09:30, ніхто не зазіхав на його увагу, тож швейцар відпочивав.

Офіцер поліції Падді Макнейл — жилавий немолодий ірландець, що слідкував за порядком дорожнього руху на бульварі поблизу готелю, а принагідно наглядав за старими багатіями, підійшов до Андерса, щоб перепочити.

Ці двоє були друзями. Їхня дружба зав’язалась за роки, що Андерс за будь-якої погоди стояв на варті біля готелю, а Макнейл патрулював бульвар і що дві години проходив повз готель, зупиняючись, щоби привітатись.

— Як там наш приятель — Каратель? — запитав Андерс Макнейла, щойно той підійшов. — Оце слухав радіо. Мої любі багатенькі старигани, певно, надзюрили собі в штани.

— Та не лише твої старигани, — похмуро відповів Макнейл. — Людське життя нині нічого не варте. Я вдячний, що потрапив на патрулювання. Не рахуючи десяток старих нероб, усі наші зараз на ногах — шукають того сучого сина. Сьогодні вранці з Маямі прислали дві вантажівки людей. Так багато клопоту, а все даремно. Що ті пройдисвіти з Маямі знають про наше місто?

— Думаєш, те, що розповідає Гамільтон, — правда? — з виразом абсолютної невинності запитав Андерс. Йому подобалось підколювати Макнейла.

— Гамільтон? — фиркнув Макнейл. — Ніколи не слухаю того пустобреха. Від нього самі неприємності, — помовчавши, він усе ж спитав: — І що він розповідав?

— Що вбивця схильний до жорстокості маніяк, який має зуб на багатіїв.

Насунувши кашкета на чоло, Макнейл поскріб потилицю.

— Не треба бути схильним до жорстокості маніяком, щоб ненавидіти багатіїв, — сказав він, подумавши. — Я і сам не надто шаную багачів.

Андерс сховав посмішку.

— Вони по-своєму корисні.

— І не кажи. Хотів би я мати твою роботу.

— Так, не скаржусь, — погодився Андерс, намагаючись не виглядати при цьому чванькуватим. — Але ще треба вміти знайти до них підхід. Гадаєш, ви зловите цього психа?

— Я? — Макнейл похитав головою. — Я до цього ніяким боком. Я нікого не ловлю. Я, як ти, не дуже напружуюсь, але начальник поліції його зловить. Террелл має голову на плечах, хоча, звісно, йому потрібен час.

Блискучий «роллс-ройс» піщаного кольору зупинився перед готелем, і Андерс швидко рушив червоним хідником, щоб відкрити дверцята машини.

— Доброго ранку, Джеку, — високий, огрядний чоловік, який вийшов із машини, був Родні Бранзенштайн. Він був успішним корпоративним адвокатом і щоранку приїздив на зустріч із клієнтами, які жили у готелі. — Бачили вже місіс Данк Бровлер?

— Зарано для неї, сер, — відповів Андерс. — Буде хвилин за п’ятнадцять.

— Якщо запитає, скажи, що я ще не приїхав, — Бранзенштайн сунув доларову купюру в руку Андерсу, яку той вже тримав напоготові, й покрокував до готелю.

Поки водій паркував машину, Макнейл підійшов ближче до Андерса.

— Ти ніколи не лишаєшся з порожніми руками, так, Джеку? — зацікавлено спитав він.

— Ніколи, — відповів Андерс, — але зрозумій правильно, на це пішли роки.

— Та невже? — похитав головою Макнейл. — Я так давно патрулюю цей район, а ніхто не подумав і бакса мені дати.

— Це все моя харизма, — сказав Андерс, — і твоя безталанність.

З готелю вийшла мініатюрна жіночка з небесно-блакитним кольором волосся, зморщеним обличчям та старечими пальцями, скрученими під вагою діамантових каблучок.

Андерс тієї ж миті опинився біля неї.

— Місіс Клейтон! — Макнейла, що спостерігав за всім, здивував вираз тривоги на червоному, обвітреному обличчі