Читати книгу - "Хочеш жити?"

Чак і Меґ прямували до своєї кімнатки. Він почув, як грюкнули за ними двері, прислухався до бурмотіння їхніх голосів. Потім знову розтягнувся на ліжку.

Завтра... Останнє вбивство... А тоді — час збирати врожай.

Ще деякий час він не спав, зайнятий своїми думками. Все йшло саме так, як він спланував. За тиждень він почне отримувати гроші.

Так, думаючи про гроші, він і поринув у сон.

* * *

На горішніх поверхах міської управи, в пентхаусі мера Гедлі, горіло світло.

Годинник показував 02:33.

Гедлі щойно відкараскався від Літа Гамільтона та п’ятьох інших репортерів. Вони завалили його незручними питаннями й лишили розгніваним, блідим і змокрілим від поту.

Його дружина Моніка — сорокатрирічна співчутлива і приємна жінка, яка завжди всіма опікувалась, примостилася на стільці подалі від мера. Начальник поліції Террелл сидів просто навпроти нього.

— Лоусоне, любий, спробуй заспокоїтись, — лагідно проказала Моніка. — Тобі не можна так сильно хвилюватись. Ти ж знаєш...

— Заспокоїтись? — вибухнув криком Гедлі. — Заспокоїтись! Хіба ти не розумієш, що всі ці кляті події можуть коштувати мені роботи? Заспокоїтись, каже вона! Коли божевільний убивця розгулює містом!

Моніка і Террелл перезирнулись.

— Але ж, любий, навіть, якщо ти втратиш свою роботу, хіба це так важливо?

Гедлі стиснув кулаки і роздратовано втягнув повітря.

— Ти не розумієш, Моніко... Будь ласка, лягай спати. Я хочу поговорити з Френком.

— Все я розумію, Лоусоне.

— Ні, не розумієш! Тобі невтямки, що ціле місто живе, як на пороховій діжці!

— Та невже? — Моніка граційно підвелася, підійшла до великого панорамного вікна й придивилась до хмарочосів, що оточували міську управу. Лиш у кількох віконцях світились вогники. — А я би сказала, що більшість містян спокійно сплять у ліжках. Наскільки я бачу, єдині, хто тут панікує, так це жменька репортерів і ще ти.

— Моніко, будь ласка, лягай спати.

— Гаразд, — вона посміхнулася Терреллові й рушила до виходу, але зупинилась у дверях. — Знаєш, Френку, у Лоусона надто загострене почуття громадянського обов’язку, — сказавши це, вона пішла.

Запала довга мовчанка, яку порушив Гедлі:

— Моніка не до кінця усвідомлює, до чого все це може призвести. Хоч тобі не варто пояснювати, що завтра і ти, і я можемо вилетіти з роботи?

Террелл дістав свою люльку і заходився набивати її.

— Правда? — він уважно подивився на Гедлі. — Все збирався тобі дещо сказати, Лоусоне. Тепер, коли Моніка пішла, нарешті скажу: як на мене, ти поводишся, наче стара діва, переконана, що у неї під ліжком заховався ґвалтівник.

Гедлі аж почервонів від гніву.

— Як ти зі мною розмовляєш? — суворо запитав він, але швидко опанував себе під незворушним поглядом Террелла. — Не можна говорити мені такі речі!

— Але я це сказав, — м’яко відповів Террелл. — Тепер вислухай мене. — Террелл зробив паузу, щоб розпалити люльку, й коли вона задиміла, продовжив: — Я був начальником поліції п’ятнадцять років. Я роблю свою роботу і знаю її так само добре, як і ти свою. Одне лиш те, що на волі розгулює божевільний, який убив двох людей, не привід здіймати паніку, а ти саме цим і займаєшся. Тобі не гірше за мене відомо, що в кожному місті час від часу з’являються психи. У цьому нічого надзвичайного.

Гедлі схопився за голову.

— Але ж це відбувається у Парадайз-Сіті!

— Саме так. А що особливого в Парадайз-Сіті? Я тобі відповім. Парадайз-Сіті — ігровий майданчик для найбагатших, найпихатіших, найбрутальніших та найогидніших людей у цій країні. Тому вбивця і приїхав сюди; він тут — неначе лис серед золотих гусаків. Якби всі ці події трапилися в іншому місті, тобі було б навіть не цікаво читати про це у газетах.

Намагаючись зберегти спокій, Гедлі заперечив:

— Мій обов’язок захищати людей, яким я служу! Мені плювати на інші міста! Важливо тільки те, що відбувається у цьому!

— А що у ньому відбувається? Якийсь псих убив двох людей. Та паніка не допоможе нам знайти його.

— Ти сидиш тут і просторікуєш, — сердито заперечив Гедлі, — але що конкретного ти робиш, щоб упіймати його?

— Я впіймаю його. Потрібен час, але я впіймаю його. Поки я спостерігав, як і ти, і преса реагуєте на ці події, мені подумалось, що ви якраз створюєте атмосферу, котрої прагне вбивця.

Гедлі відкинувся на спинку крісла.

— Що ти хочеш цим сказати? Обережніше зі словами! Поки що ні ти, ні твої люди не зробили ні чорта вражаючого! Два вбивства! І що у вас є? Нічого! То навіщо ляпаєш, ніби я створюю атмосферу, потрібну тому божевільному? Просто поясни, що, в біса, ти маєш на увазі, коли говориш такі речі?

Абсолютно незворушний Террелл закинув ногу на ногу.

— Я прожив у Парадайз-Сіті більшу частину свого життя, — заговорив він. — І це вперше я відчуваю запах страху. Я знав, як пахнуть у цьому місті гроші, секс, корупція, скандал і порок, але страх — ніколи... А тепер я відчуваю його у повітрі.

Гедлі зробив жест відчаю.

— Мені начхати! Ти звинувачуєш мене у тому, що я створюю атмосферу, якої прагне вбивця. Краще поясни!

— Ти не задумувався, який мотив криється за цими вбивствами? — запитав Террелл. — Чому цей вбивця прагне публічності? Коли до моїх рук потрапляє чергова справа про вбивство, я завжди запитую себе: який мотив? Не знаючи мотиву, важко розгадати справу. Тож я запитую, який мотив цих двох убивств?

Гедлі відкинувся у кріслі.

— Чому ти мене про це питаєш? Чорт забирай, це ж твоя робота!

— Авжеж. Моя робота, — Террелл пихнув люлькою. — Вбивства без мотиву не буває. Коли маєш справу з божевільним, мотив може бути незрозумілим відразу, але він завжди є, варто лише як слід придивитись. Маккуїн був типовим породженням цього міста. Ліса Мендоза була музиканткою. Між цими двома немає зв’язків, окрім одного — їхні смерті повинні привернути увагу до чоловіка, що називає себе Карателем. Це дуже розумне ім’я. Ім’я, що справляє враження. З таким ім’ям легко потрапити у заголовки. Таке ім’я розпалює паніку в місті. Доки не знайду що-небудь інше, вважатиму, що мотив — посіяти паніку в Парадайз-Сіті.

— Маячня! — відрізав Гедлі. — Навіщо божевільному сіяти паніку?

— Але