Читати книгу - "Хочеш жити?"

Маленька жіночка посміхнулась і з обожнюванням подивилась на Андерса.

— Думала вийти на коротеньку прогулянку.

— Місіс Клейтон! — від занепокоєння в голосі Андерса розхвилювався навіть Макнейл. — Хіба доктор Ловенштайн дозволив вам навіть коротенькі прогулянки?

Маленька жіночка виглядала винною.

— Чесно кажучи, Андерсе, ні, не дозволив.

— Я так і знав! — Андерс обережно взяв її під лікоть і повів назад до готелю. — Посидіть спокійно, місіс Клейтон. Я попрошу містера Бевана зателефонувати докторові Ловенштайну. Не можу ж я лишити вас без нагляду!

— Святий Боже! — промимрив Макнейл. Його так здивувало побачене, що він навіть перехрестився.

За кілька хвилин Андерс повернувся на червону доріжку, щоб перепочити від виконаної роботи. Макнейл все ще був там, він важко дихав і дивився на Андерса скляними очима.

— Це була місіс Генрі Вільям Клейтон, — повідомив йому Андерс. — Її старий врізав дуба п’ять років тому і залишив їй п’ять мільйонів баксів.

Очі Макнейла вилізли з орбіт.

— Хочеш сказати, та стара торба з кістками коштує п’ять мільйонів баксів?

— Падді! Не можна так зневажливо говорити про мерців.

— Авжеж, — після довгої мовчанки Макнейл промовив: — Ти начебто заштовхав її назад до готелю?

— Так із ними й треба поводитись. Їй це подобається. Вона знає, що я єдиний, хто піклується про неї.

— У цьому кублі є ще хтось такий, як вона? — запитав Макнейл.

— Увесь же готель забитий ними. — Андерс похитав головою. — Божевільні старі з купою грошей — це сумно.

— Мене б це не засмучувало, — заперечив Макнейл. — Що ж, лишаю тебе розбиратися з цим. Побачимось. — Він затримався і прискіпливо зиркнув на Андерса. — Скільки вона дала тобі?

Андерс підморгнув йому правим оком.

— Це професійна таємниця, Падді.

— Чорт! Не ту професію я собі обрав, — продовжуючи зітхати, Макнейл попростував униз бульваром, і шльопання його великих ніг відлунювало від тротуару.

Пок Тоголо лежав на даху нічного клубу «Пелота» і бачив, як кремезний поліцейський пішов геть. Своє спостереження він вів крізь оптичний приціл гвинтівки.

На даху Пок провів останні три години. Ця чотириповерхова споруда була всього за сто метрів від готелю «Плаза-Біч». Пок під’їхав до неї у «б’юїку» о 06:00. Він був певен, що о такій порі не буде нікого, хто міг би помітити, як він виходить із машини з рушницею.

Він знав цей клуб — одна із найстаріших будівель у місті. Позаду будівлі звисали пожежні сходи, туристи вважали їх дивовижею, на яку варто повитріщатись. Пок безпечно, без жодних труднощів заліз нагору і тепер лежав в укритті низьких стін, що оточували дах. Він розумів, що спускатись буде значно небезпечніше. До того часу на бульварі буде купа людей, вони заповнять сусідні будинки, а отже, він ризикував бути поміченим, однак Пок був готовий на таке.

Він поглянув на наручний годинник. Була саме 09:43. Він знову приклав око до прицілу й продовжив вивчати бульвар.

Машин більшало. З’являлися люди і безперервним потоком рухались униз бульваром. Він помітив Чака і схвально кивнув. Чак з’явився саме вчасно, трохи зарано, але це не важливо. У чистій сорочці в біло-червону клітинку і в сірих штанях Чак нічим не відрізнявся від молодих туристів, які наводнювали Парадайз-Сіті в цей період року. Він ліниво прогулювався, читаючи газету.

Пок злегка підкрутив оптичний приціл, щоб чіткіше розгледіти обличчя Чака. Він бачив, як хлопець стікає потом. Та й не диво. Чак мав складне завдання, майже таке ж небезпечне, як і Покове.

Пок знову подивився на годинник. «Ще кілька хвилин», — подумав він і спрямував оптичний приціл на вхід до готелю «Плаза-Біч». Фокусуючи візирні лінії [3]на голові Андерса, він почувався задоволеним, переконаний, що постріл буде точним.

Не відаючи, що відбувається, Андерс спостерігав за бульваром: кивав тим, хто кивав йому, прикладав руку до кашкета для тих, хто був гідним його привітання, і грівся на сонечку.

Відколи у моді з’явилися міні-спідниці, коротенькі топи та напівпрозорі сукні, життя Андерса стало значно цікавішим. Він оцінюючи розглядав дівчат, які проходили повз. Як швейцар, він жив за рахунок старих товстих багатіїв, але не розгубив смак до довгих ніг, апетитних задків і пружних грудей.

Нарешті з’явилась місіс Данк Бровлер.

Андерс чекав на неї. Вона незмінно з’являлась о цій порі. Швейцар якнайщиріше привітався, осяявши її яскравою, доброю, приязною усмішкою — усмішкою, яку він умикав тільки для дуже особливих людей.

Місіс Данк Бровлер була невисокою, огрядною жінкою далеко за шістдесят. Можливо, слово «огрядна» дещо применшувало реальну ситуацію. Майже усі свої шістдесят сім років вона щодня з’їдала п’ять великих порцій, і змогла вкрити своє маленьке тільце таким шаром жиру, що навіть слон міг би позаздрити. Вона була однією з багатьох ексцентричних осіб, що весь час жили у готелі. Можна навіть не говорити, що вона була багатою, ось тільки ніхто не знав, наскільки багатою. Але сам лише той факт, що вона займала один із найкращих номерів люкс у готелі, який коштував їй триста доларів на день, свідчив, що була вона дуже багатою.

Після втрати чоловіка, якого вона довела до божевілля, місіс Данк Бровлер за три долари купила у собачому притулку велику кудлату суку. Андерс був певен, що стару надурили. Хоча собака була лагідною, але сноб Андерс одразу помітив, що псина ця безпородна.

— Матері цієї собаки мало би бути соромно за себе, — заявив він другому швейцарові, коли вони обговорювали псину.

Але для місіс Данк Бровлер Люсі, а саме так вона назвала собаку, була її дитиною, її найдорожчим майном, її другом, її співрозмовником, і Андерс, розуміючись на людських слабкостях, прийняв цей факт.

Тож коли місіс Данк Бровлер у струменіючій білій сукні, яка викликала б захват у будь-якого рекламного менеджера компанії «Проктор-енд-Ґембл[4]», і у велетенському капелюхові, оздобленому штучними вишнями, абрикосами і лимонами, з’явилася, щоб вивести Люсі на ранковий моціон, Андерс був тут як тут.

— Доброго ранку, мем, — привітався він, кланяючись. — Як почувається сьогодні міс Люсі, мем?

Місіс Данк Бровлер сяяла від задоволення. Вона вважала Андерса приємним чоловіком, його доброта і зацікавленість долею Люсі переповнювали серце старої радістю.

— У неї все чудово. Просто чудово, — відповіла вона, променисто усміхаючись до собаки, що хекала біля її ніг, а потім продовжила: — Люсі, дорогенька, скажи любому Андерсові «добрий ранок».

Собака