Читати книгу - "День попелу"

— Ці старі казки ні до чого нас не приведуть, — пробуркотів він.

— Я не згодна.

— Думаєш, Самюель був вампіром?

— Ні, але він жив у минулому, як і всі посланці.

— Їхній час завмер у XVI столітті, а не в Середньовіччі.

— У тому, що стосується створення общини, — так. Але вони живуть за біблійним ученням, зокрема за приписами зі Старого Завіту, яке відсилає радше до Античності.

Деснос мала рацію: анабаптисти існували поза часом. Вони вписувалися в легендарну давнину. Поняття епохи для них губилося у хмарі пустельного пилу.

Можливо, цей камінчик у роті був алюзією на стародавній ритуал, який практикували в часи Вавилону...

— То вбивця міг би виявитися посланцем? — піддражнив колегу Ньєман.

— Я цього не казала. Але можна пошукати мотив у їхній історії чи віруваннях.

— Згоден. І ми не знаємо, на що вони здатні.

— Ви постійно кидаєте на цих людей тінь підозри, а дарма. У їхньому світі немає місця насильству.

— А однак я читав, що вони виступають за смертну кару.

— Це тут ні до чого.

— Справді? А мені принцип «око за око, зуб за зуб» здається досить-таки жорстоким.

— Посланці слідують Священному Писанню. Вони боронять покарання, які практикувалися за давніх часів. Навіть Ісус у Євангелії від Матвія каже: «Хто злорічить на батька чи матір, хай смертю помре»[10]... А Павло в посланні до римлян пише: «Заплата за гріх смерть»[11].

Стефан Деснос дедалі більше виявляла ерудицію. Можливо, це була хороша новина... Але Ньєман ніяк не міг зрозуміти: вона захищала посланців чи просто була в курсі їхньої культури?

— Можливо, Самюель учинив смертний гріх, — кинув він.

— Припиніть, Ньємане.

— І все-таки, зроби мені ласку, — сказав флік тоном, повним прихованих натяків, — перевір, чи не траплялося в общині чи довкола неї підозрілих смертей.

— Уже перевірила.

— Тоді пошукай іще. Серед їхніх комерційних партнерів, каналів збуту, всякого такого...

— Зроблю. Але ви, схоже, не знаєте, що таке провінція. Якби за останні п’ятдесят років тут сталося вбивство чи навіть нещасний випадок, який нагадував би нинішню історію, всі про це знали б.

— Маю тобі дещо сказати, — видихнув Ньєман.

— Що?

— Ти добре працюєш.

Він зиркнув на Стефан і побачив, як її щоки порожевіли. Ніби солодка вата, що миттю розтанула. Очі в неї також блищали, мов на морозі.

— Уже близько, — сказала жандармка, аби не дати собі розчулитись.

21

Церква святого Франциска з Паоли була набагато більшою за каплицю святого Амвросія. Вона височіла обік траси, наче терикон на рівнині, повній калійних солей. Ньєман залишив авто на парковці та попрямував до високого порталу, Деснос — за ним.

Усередині ж усе було так само. Стіни, немов зі свинцю, і склепіння, які не завадило б почистити. Вітражі пропускали так мало світла, що його не вистачало на весь цей темний простір. За місце в церкві також змагалися свічки, скульптури, позолота. Але все разом виглядало холодною нерухомою масою. Ніби згасла зірка.

Парадоксально, але цей гігантський склеп кишів життям. Віряни молилися, туристи блукали проходами, якийсь священик говорив у мікрофон... У глибині Ньєман помітив червоне сяйво дарохранильниці й здригнувся. Ще один дитячий спогад. Тоді ця скринька, на якій горіла маленька лампадка, не давала йому спокою цілу службу. Що в ній містилося?

— Туди.

Частина церкви в іншому її кінці ліворуч, за колонами, різко вирізнялася із загальної атмосфери. У калюжці світла з чіткими межами виднілися прозорі пластикові тенти. За ними проглядали риштування, які здіймалися до стелі.

Познайомилися. Ремонтом керував П’єр Мюллер — він також був найбільшим, найвищим, найжилавішим із усієї бригади. Щойно він зрозумів, що йому не дадуть попрацювати щонайменше півгодини, то смиренно зняв каску й кинув її на підмостки. Тоді схрестив руки на грудях — його долоні визирали з-під ліктів, наче риб’ячі плавці.

— Я вже все розповів вашим колегам.

Ньєман витягнув звіт Жакоба з кишені пальта.

— Ви це читали?

— Дурниці.

— Що ви маєте на увазі?

— Суцільні дурниці. Що незрозуміло?

Мюллер мав великі вирячені очі. Із такими баньками він, мабуть, помічав кожну дрібницю на будівельному майданчику. Інженер мав широкий кругозір.

Крюшо вже дізнавалися про цього кадра і його компанію. Сімейний бізнес із реставрації історичних споруд, спеціалізований на церквах. Дуже хороша репутація. Підприємство займалося не декоративними елементами (фресками, іконами, ліпниною...), а тримальними конструкціями.

— Я не маю виправдовуватись. Я вже двадцять років зводжу риштування й реставрую церкви. Я свою справу знаю, повірте.

Довкола Мюллера метушилися його робітники, і Ньєман почувався у своїй тарілці. Чоловіки в білих комбінезонах і респіраторах були точною копією співробітників експертно-криміналістичної служби. Мюллер також був одягнений у захисний костюм, але на ньому той виглядав так, наче сушився на мотузці.

— Вас не попереджали про ерозію, спричинену виноградниками?

Мюллер схопив течку й погортав її, ніби щоби пересвідчитися, що там написано нісенітниці.

— Не смішіть мене, — нарешті мовив він. — Якби ці випари значно впливали на піщаник, це було би видно. Та й навіть якщо припустити, що так і є, ми точно помітили би це перед початком робіт. Ви що думаєте? Що ми ставимо підмостки і встановлюємо перекриття, не провівши жодного аналізу?

Ньєман очікував на такі відповіді. Із невідомої причини експерти страхової компанії підіграли посланцям так, аби поліцейське розслідування здавалося непотрібним.

— Яка ж ваша гіпотеза?

— Саботаж.

Відповідь пролунала, ніби постріл.

— Щоби зробити це, потрібно знатися на будівництві?

— Ні. Склепіння ледве трималося. Достатньо було розхитати одну підмостку і кілька разів ударити молотом у потрібному місці, щоб усе обвалилося. А от для того, щоби встигнути так швидко, треба було й справді знати, що робити.

— В якому сенсі?

— Самюель потрапив під обвал близько дев’ятої вечора. Того дня ми закінчили роботу о шостій. А отже, ваш клієнт мав менш ніж три години на те, щоби зруйнувати дах.

— А чому не жінка?

— Ми міцно затягуємо муфти. Щоби викрутити з них гвинти, треба мати неабияку силу.

— Ви помітили потім сліди саботажу?

— Ні.

— Як ви це поясните?

— Я нічого не пояснюю. Але саботаж був.

Будівельник мав упертий вигляд, який відлякав би будь-кого. Він опустив голову на груди, ніби страус із зігнутою шиєю, і не