read-books.club » Детективи » День попелу 📚 - Українською

Читати книгу - "День попелу"

279
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "День попелу" автора Жан-Крістоф Гранже. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 62
Перейти на сторінку:
в храмі святого Франциска з Паоли, неподалік від Ліпсайма, в департаменті Нижній Рейн. Це доволі відома церква, і...

Її маленький записничок, ця її сумлінність зворушували Ньємана.

Він по-дружньому поплескав Деснос по плечу та всміхнувся.

— Їдьмо.

19

— Що ти твориш? — запитав Марсель.

Івана переступала ряд лоз, аби підійти поближче до посланців, які збирали ягоди на віддалі.

— Нам не можна звідси відходити.

— А? — невинно озвалася вона. — Окей. Але мені тут більше подобається, тут затінок.

— Так сонця ж нема.

— Ти зі мною чи як?

Не мовивши ні слова, чоловік проклав собі шлях між листя. Вони синхронно взялися до роботи, з кошиком за спиною та секатором у руці.

Марсель був в ударі. Йому заманулося розповісти Івані про ґевюрцтрамінер. Сорт із холодної півночі, який не боїться зимових заморозків і який збирають пізно, щоб отримати дуже солодку ягоду, практично готове вино. П’ють його як аперитив, на десерт, на новорічні свята... Але можна розпити пляшечку і під азійську кухню.

— Свинина по-китайськи з вином із Маєтку — та ти що!

Івана не слухала. Вона зневажала вино. Вбачала в цьому захопленні марнославство міщанина, який веде жалюгідне існування в своєму забитому пляшками льосі.

Натомість вона насторожила вуха й намагалася розчути, про що говорили між собою посланці за два ряди від неї. Та це було не так і легко: ті як води в рота набрали. А коли таки озивалися, то лише старовинною німецькою, яку неможливо було розібрати.

Але Івана насолоджувалася видовищем: їхньою ощадливою манерою збирати виноград, їхнім зосередженим поглядом, їхніми мирними обличчями... Навіть працюючи, посланці виглядали бездоганно. Чепці та солом’яні брилі виблискували білизною, а костюми в траурних тонах не били в очі.

Довкола простягався ельзаський краєвид, який мало не тремтів від морозу. Непевне світло відбивалося під неможливим кутом і прозирало з-за оболонки хмар. Івана була здивована: їй, переконаній містянці, все ж подобалися ці спокійні безкраї обшири, де пахло землею й опалим листям... Зовсім непогано.

— Якого хріна ти виробляєш?

Івана здригнулася: вона обрізала парості лози.

— Та що з тобою не так? — запитав Марсель, підходячи, щоб оцінити збитки. — Тебе приб’ють.

— Усе нормально, відросте.

Марсель подивився на неї, неначе раптом осягнувши, наскільки Івана некомпетентна. І як вона зневажає сільське життя. Чоловік кивнув, аби вона переходила до наступної рослини, а сам спробував приховати втрати.

Івана повернулася до роботи, проте ніяк не могла припинити спостерігати за посланцями. За їхніми рухами, їхнім убранням вона глибоко відчувала відстороненість. Кровний бар’єр. Саме такий, який відчувала в прийомних сім’ях. Її приймали як сестру. Вона ділила з цими людьми їжу й повсякденність, але бракувало основного. Коріння, джерела. Вони були струмочками, Івана — каналізацією.

— Агов, та що ж ти робиш-то, бляха-муха?

Відволікшись на власні жалі, Івана порізала собі руку між великим і вказівним пальцями. Навіть не помітивши цього.

Тепер вона, ніби загіпнотизована, дивилася, як на листочки скрапує кров, і не могла ні відреагувати, ні хоча би поворухнутися.

— Усе гаразд?

Перед нею, по той бік ряду, стояла Рашель. Не встигла жінка відповісти, як анабаптистка схопила її руку, піднесла до рота й взялася смоктати рану.

Від цього занадто чуттєвого дотику Івана ледь не знепритомніла. Але Рашель уже копирсалася в кишені фартуха, тоді витягнула звідти білу хустинку й перев’язала нею зранену долоню.

Флікиня досі мовчала. Їй хотілося щось промовити, але слова застрягали в роті, сповнюючи його залізним присмаком. Рашель затягнула вузол, стиснувши два кінчики матерії зубами.

— Не сильно болить? — запитала вона крізь листя.

Івана подумала про сповідальню, в якій дерев’яні ґратки замінили на лози.

— Нічого, — пробелькотала вона. — Не знаю, що зі мною таке сьогодні, роблю якусь дурню.

Рашель переступила ряд лоз, піднявши сукню, ніби в канкані.

— Я тобі покажу.

Вона присіла поруч, взяла рукою Іванину правицю із секатором й піднесла її до початку стебла. Одним різким рухом Рашель перерізала гребінь, схопила гроно й поклала його до вербового кошика. Івана спостерігала за нею, зачарована її вправністю та спокоєм. За рухами дівчини прозирала глибинна цілісність ґрунтових вод.

Марсель, який стояв за кілька метрів, спостерігав за сценою недовірливим поглядом. Мабуть, він уперше бачив посланницю так зблизька. І це, схоже, йому не подобалось.

Івана мимоволі закинула голову й заплющила очі. Можливо, вона знепритомніла, але всього на кілька мілісекунд. Розтуливши повіки, жінка побачила перед собою налиті дощем хмари.

— Зрозуміла? — запитала Рашель.

Івана відхилилася й поглянула на її обличчя. Довелося зробити над собою зусилля, щоби не погладити ці рожеві щічки, привабливі, наче фрукт.

А головне, зараз Івана могла зовсім зблизька роздивитися очі Рашель. Напередодні вони здалися їй занадто світлими, якимись прозоро-допитливими. Але насправді вони були значно насиченішими. Від їхньої райдужки ширилася якась мінеральна ваговитість, як від мармурових гробниць.

— Може, пообідаємо разом? — запитала Івана.

20

— Вампіри.

— Що за маячня?

— Усі мої дослідження на тему камінчика в роті привели до байок про вампірів.

— Поясни.

За кермо сів Ньєман. Він вирішив обрати роль галантного чоловіка, а не сердитого начальника. Перша справа джентльмена: погратися у водія. Він їхав спокійно, націлившись використати сто кілометрів дороги на завершення наради.

— У 2000-х роках, — повела Деснос, прогортаючи сторінки на айпаді, — на розкопках в Ірландії знайшли два поховані скелети, датовані VIII століттям нашої ери. У кожного в роті був великий камінь, який не давав стулити губи.

— І як археологи це пояснюють?

— Вони вважають, що таким чином мерцю намагалися не дати повстати та знову опинитися поміж живих. Схоже, це також пов’язано із чумою. У ті часи вірили, що її переносять вампіри, які одразу після поховання оживали та з’їдали свій саван. Цей акт святотатства і поширював чорну смерть...

Із такими зачіпками нам іще працювати й працювати...

— Це все? — запитав Ньєман спокійним тоном.

— Ні. Я знайшла ще одну згадку... 2014 року на одному середньовічному цвинтарі знайшли труп, якого також покалічили після смерті. Між щелеп вставили цеглину, щоб він не зміг нікого вкусити, якщо воскресне...

— А нічого серйознішого немає?

— Це все абсолютно серйозно. Принаймні, було в IX столітті. Я також відкопала один випадок в Італії, коли...

Ньєман почув достатньо. Він утиснув у плечі голову та випростав руки, спершись ними на кермо. Вдалині лінія горизонту перерізала

1 ... 15 16 17 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День попелу"