Читати книгу - "Знак біди"

— Щоб ти здох, злидень ти такий! — озвалася з хати Степанида. Петрик озирнувся — коли б хоч не почули, бо як зрозуміють, що тоді буде? Мабуть, той сухоребрий справді злидень, з ним треба обережно.

— Тихо, жінко! Їхня власть, що поробиш...

— Власть, щоб вони подавилися...

Мили підлогу холодною водою — хоч добре, що в цебер наносили з ночі, бо до криниці було не доступитись. Петрик не хотів туди потикатися, Степанида також. Вона добре вишурувала деркачем підлогу, витерла й лави, пошкребла ножем довгий старий стіл, позмітала з підвіконь. Петрик прибирав у сінях, виносив усе до комірчини чи під хлівець на призьбу, якесь ганчір’я повикидав на горище. Мабуть, ніколи ще їхня оселя не знала таких клопотів, навіть перед святами її не прибирали так ретельно, як тепер із принуки, і Петрик думав: хтозна, як усе це сподобається німцям? А раптом не догодиш, що тоді?

Тим часом біля криниці доварювався обід — дим із кухні майже перестав іти, пара також, кругла накривка котла була прикрита нещільно, і на подвір’ї запахло смаженим, мабуть, салом із цибулею — німці засмачували суп. Злостиво-мовчазний кухар працював там, мов автомат, ані разу не присівши; після сутички понуро порався біля столу чи коло топки його помічник Карло. Та ось сухоребрий випростався, дістав із кишені годинника і щось проґерґотів Карлові. Петрик тихенько прибирав у сінях і все спостерігав за ними, трохи навіть жаліючи Карла. Мабуть, тому добре перепало від кухаря, інакше він не одвертався б так від Петрика, коли той вийшов на приступки й віничком став замітати біля порогу. В цей час від гостинцю долинув знайомий глухий гуркіт, вранішня машина, коливаючи з боку на бік брезентовою будкою, повертала до садиби. Петрик з віником кинувся в сіни.

— Їдуть! Жінко, чуєш?!

Хапаючи щось на ходу, Степанида вилетіла з хати й причинила двері, вони обоє принишкли за одвірком у сінях і чекали. Машина важко повзла вузькою доріжкою і, як і вранці, спинилася у воротях. Петрик чекав, що хтось вийде звідти, але там спочатку щось брязнуло, а тоді з брезентової буди сипонули один за одним з десятеро чи більше німців. Одягнені були вони хто як: у мундирчики, якісь куртки, двоє у плямисті хвостаті накидки, і кожен із зеленим плескатим котелком у руці чи пришпиленим до ременя. Зброї в них чомусь не було видно. Німці не подались до кухні, коло якої завмерли обидва кухарі, вони поволі поправляли ремені, куценькі свої пілотки — певно, чекали команди. Тим часом з кабіни виліз чоловік у чорному цератовому плащі й високому, мов півнячий гребінь, кашкеті з якоюсь білою відзнакою над козирком. Він щось сказав перехнябленому кухареві, який слухняно сіпнув плечима, ніби здригнувся, і тільки потім розслабився. Мабуть, то був якийсь дозвіл чи команда.

— Офіцер, — здогадався Петрик.

Степанида притулилась до одвірка й мовчала, перейнята полохливою увагою до всього, що робилося на подвір’ї, Але особливо страшного там поки що не було нічого, солдати обступили кухню, й над їхніми головами шугнув довгий держак кухарського черпака — починалась роздача обіду. Так само, як біля річки влітку, коли на привалі харчувалися наші червоноармійці перед тим, як відступити на схід. Тепер коло криниці юрмилося з десяток німців, вони щось весело ґерґотіли й сміялися, дехто споліскував котелки біля відра, що стояло під тином. Тільки офіцер одійшов віддалік, на середину подвір’я, й, поглядаючи кудись на стріху хати чи комірчини, дістав з кишені галіфе тоненьку блискучу цигарницю. Коли він закурював, Петрик хотів упіймати його погляд, та очей офіцера зовсім не було видно за широким, як кінське копито, козирком кашкета.

Німець прикурював, поводив сюди-туди головою, а збоку все щось пояснював йому вже знайомий кругленький фельдфебель, показуючи навколо рукою. Мабуть, ця його рука тицьнула нарешті на двері, й тоді офіцер помітив у сінях господарів і вмить завмер. Петрик штовхнув у плече Степаниду.

— Диви, йдуть!

— Нехай ідуть.

Але кат його зна, що вони мали робити — стояти чи ховатися, чи, може, вийти й стрічати гостей на порозі. Петрик розгубився трохи й коли, згрібши з голови кепку, поткнувся на поріг, німці вже ступили йому назустріч. Тоді він подався назад, відступивши спиною до комірчини, вдивляючись в обличчя офіцера, аби зрозуміти, з чим — поганим чи добрим — заходить той до їхнього дому. Однак на його молодечому, добре виголеному обличчі нічого не було, окрім хіба що спокою й командирської твердості, темні очі його під чорними бровами тільки неуважно ковзнули по господарях, довше затримались на похмурому підстрішші сіней; верткий фельдфебель вже відчиняв двері до хати, і офіцер неквапливо переступив поріг. Дверей за собою вони не зачинили, Петрик чув із сіней, як вони там недовго погомоніли про щось, але голоси були притихлі, здається, спокійні. Потім з тією ж діловою метушливістю фельдфебель висунувся з дверей і якось похапцем покликав когось із двору, двоє солдатів, грюкаючи важкими чобітьми, кинулись до ґанку, фельдфебель щось наказав їм, ті згідливо озвались: «Яволь, яволь!» — і знову бігом подалися до величезної машини під липами. «Оце дисциплінка!» — шанобливо подумав Петрик, ще не розуміючи, що намислили ті, в хаті. Але одразу все стало зрозуміло — солдати тягли з машини складані металеві ліжка — блискучі спинки, плетені з металевих смуг сітки, якісь пакунки, мабуть, з білизною й ковдрами. Петрик ще відступив до комірчини, щоб не заважати, й вони, прудко бігаючи, почали влаштовувати новий затишок у хаті, по ще не висохлій підлозі совгали лави, стукотіли ліжками. До нього зі Степанидою ніхто не звертався, й Петрик став потроху заспокоюватись — може, все буде добре. Звісно, потрудилися, прибрали все як слід, мабуть, будуть задоволені. Та щойно він так подумав, як із-за одвірка на порозі з’явився верткий фельдфебель, який, ніби дитині, кивнув йому пальцем:

— Ком!

Відчувши раптову слабкість у ногах, Петрик увійшов до хати, де під образами на місці відсунутого убік столу стояло зібране лискуче ліжко з клунком білизни на сітці; з іншим ще порався молодий мізерненький німчик. Мабуть, Петрик їм нащось знадобився, бо офіцер, розставивши ноги, поглядав йому просто у вічі. Їхні погляди стрілися, й серце у Петрика здригнулось від передчуття близької біди.

— Вас іст дас? — з підкресленою погрозою в голосі спитав офіцер, тицьнувши пальцем кудись у стіну, обклеєну поруділими, де-не-де вже продертими газетами. Петрик тільки зиркнув туди, як завмер від страху