Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Юрій не помітив цього. Він весь сяяв. Сяяли його очі, сяяли у відблисках сонця блискучі гудзики новенького офіцерського літнього кітеля.

Сьогодні він уперше одяг форму й відчув, наче відразу змужнів. Так ніби разом із срібними погонами на його молоді плечі лягла відповідальність за все, що відбувається навколо, — на вулицях, у подвір'ях, у будинках, відповідальність за людей, що живуть у його рідному місті, за те, щоб ніхто не скривдив і не образив їх. Кілька місяців тому кепкував би з такого почуття: хлоп'яцтво! Людина цивільна, він завжди зневажливо спостерігав те, як військові прикрашають свій одяг блискучими гудзиками, погонами, різними значками.

Тепер усе сприймалося по-іншому. По дорозі з дому не раз скоса позирав на свої погони, розпрямляв плечі, карбував крок — адже не може офіцер міліції йти перевальцем, метляючи руками, наче хлопчисько.

— Лейтенант Юрій Гармаш прибув у ваше розпорядження! — усміхаючись, відрапортував він.

— Більше нічого не могли придумати?! — процідила дівчина.

— А що таке, Інно? — не зрозумів її.

— Гадаєте, я зможу йти з вами поруч? Наче злодійка, яку ведуть у міліцію!

— Інно! — розвів руками Юрій. — Ти ж культурна людина.

— Я вже сьогодні чула це від вашого колеги-сержанта. Бери таксі, поїдемо переодягнешся… Невже не розумієш, що це якось… — Інні забракло слів. — Ну, просто… не тонко з твого боку. На нас звертатимуть увагу. Я нічого не маю проти міліції, але…

Юрій розгублено знизав плечима.

— Інакше я негайно піду додому!

— Ну, коли ти загрожуєш, — юнак теж розсердився. — Діло твоє.

Кілька секунд не зводили одне з одного гнівних поглядів. Аж ось Інна відвела очі й мовчки рушила до парку. Юрій пішов поруч. Пробував жартувати, сказав, що Інна скидається на начальство, яке попереджало, що форму йому доведеться одягати дуже рідко, але дівчина не підтримувала розмови. Так піднялися сходами в парк, минули естрадний майданчик і опинилися біля «Рів'єри».

З бічної алеї вибігла молода жінка і, побачивши Юрія, кинулася до нього.

— Товаришу міліціонер! Вони його вб'ють! Благаю вас! У них ніж!

— Кого? Де?

— Хулігани. Образили мене, чоловіка. — Схопила лейтенанта за рукав і потягла за собою.

— Юро! — Інна не встигла крикнути жінці, що він зовсім не міліціонер, що він — інженер!

— Інночко, я зараз! — Юрій зник за поворотом алеї. Інна ошелешено дивилась услід.

Коли, тяжко віддихуючись, він повернувся, дівчина стояла на тому ж місці і з тим самим стривоженим і розгубленим виразом на обличчі.

— Втекли…

Тепер по губах Інни ковзнула посмішка.

— Адже ти звичайний хімік: колби, реторти, реакції, формули… Ну який з тебе міліціонер?

Владно взяла його під руку.

— Марш додому! — і хрипко засміялась чи то від радості, що Юрій повернувся живий і неушкоджений, чи від своєї несподіваної перемоги.

Впали сутінки. На зупинці таксі не було ні черги, ні машин.

— Не дочекаємось тут, — пробурчала Інна.

І немов заперечуючи їй, до бровки тротуару підкотився автомобіль із зеленим вогником. Водій відчинив дверцята.

— Будете їхати, товаришу лейтенант? Прошу.

— На Солом'янку.

— Будь ласка.

У цьому короткому діалозі, вірніше, у тоні розмови між водієм і Юрієм Інна, попри бажання, відчула добру чоловічу повагу водія до її супутника. Згадалася розповідь, яку вона чула в інституті, про недавню трагедію. Бандити вбили й пограбували таксиста. Невдовзі міліція впіймала злочинців. Коли це стало відомо, всі водії, минаючи регулювальників, гальмували і вітали міліцію, на мить підносячи руку до картуза…

Інна недовго чекала біля дому Юрія. Він швидко повернувся і знову сів поруч. Дівчина погладила м'який рукав піджака і ніжно притулилася щокою.

— Пробач, Юрчику…

Таксі привезло їх до Дніпра. Гірлянди вогнів від пішохідного моста лягли на темну ріку. Здавалося, через неї перекинулося два мости: один у повітрі, другий — під водою, по глибокому дну. Свіжий вітрець вільно гуляв над усією долиною, посвистував у залізних фермах.

Молоді люди зупинилися на краю мосту, над пляжем. Біля берега чорніли голови пізніх купальників; згори вони скидалися на волейбольні м'ячі. Інні стало холодно, і Юрій сміливо пригорнув її. Потім перейшли на острів. На широкій, добре освітленій центральній алеї, що вела до круглої будови літнього ресторану, було людно. Вони завернули праворуч. Там на лавах у густому присмерку притаїлися закохані парочки.

Коротенька сварка, що спалахнула між ними, забулася. Опустилися на вільну лавочку. Якийсь час сиділи мовчки, відчуваючи насолоду від самої присутності дорогої людини, що на початку кохання заміняє освідчення, поцілунки і ніби допомагає гостріше відчувати ласкавий вітерець, замріяний шепіт листя, красу місячного сяйва…

Але вічно мовчати не можна, і Юрій почав розповідати про інститут, про друзів, які тепер роз'їхалися по всьому світу.

— Ах, — несподівано зітхнула Інна. — Відчуваю, як ти любиш науку, і ніяк пе збагну, чому від неї відмовився… Як ти будеш ловити людей?

— Чому ловити?

— Аякже! Ловити, судити, замикати у в'язницю, хитрувати, обдурювати, залякувати, щоб добитися зізнань… Це ж, певно, дуже важко навіть під захистом готових формул про високі інтереси, про загальне добро!.. Не заздрю тобі…

— Я боротимусь проти злочинства… — стримано відповів Юрій. — Ти цього не розумієш. Можливо, і я не до кінця все осягнув, але вже потроху починаю усвідомлювати. Це теж потрібно, Інно, необхідно… Як можна миритися зі злом?!

— Бачиш, усе на світі змінюється і змінюється наша оцінка людських учинків. Ти твердо знаєш, що таке злочин?

Зло завжди було злом, а добро — добром. І злочин ніколи не вважатиметься доброчесністю.

— Гм, — всміхнулась Інна. Юрій помітив, як заблищав у місячному сяйві білий разок зубів. — Звичайно, скажімо, вбивство…

— Так, так, — зрадів юнак. — Правильно.

— Але ж ти, здається, ловитимеш не вбивць, а звичайних людей, що спокусилися