Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

— Яка обізнаність! — з іронією промовив Юрій. — Але ти помиляєшся, Інно. Ми з допомогою громадськості боремося проти крупних розкрадачів народного добра, які завдають великої шкоди державі. Йдеться про речі набагато серйозніші…

Дівчина ніжно притулилась до його плеча.

— Юрку, я ж за тебе непокоюсь. Мені не хочеться, щоб ти присвятив цьому своє життя. Є люди злі, є службисти — ось нехай вони і порпаються у цьому бруді. А ти м'який, щирий. Тобі буде тяжко.

— Тут потрібні люди передусім чесні. Мені здається, що я — чесний, — він знизав плечима. — Та коли це мені тільки здається, тоді ти маєш рацію…

— Зараз ти скажеш, що я обивателька, — зітхнула дівчина.

Юрій промовчав.

— Мені здається, що все це якось брудно. Вистежувати людей, втручатися в їхнє життя…

— Ти дуже дивно говориш, — ображено відсунувся Юрій. — За чесними людьми ніхто не стежить. А коли злодій вирве з рук сумочку, в якій твоя зарплата? Милувати його?

— То інша річ.

— А злодій, який грабує не одну тебе, а всіх нас, ціле суспільство, хіба кращий? Що з того, що він одягнений у хороший костюм, ходить до театру, намагається удавати з себе інтелігентну людину і часом справді займає добру посаду?! — вже сердито закінчив Юрій.

— Ну, гаразд, годі. Я бачу, ти сердишся, — миролюбно запропонувала Інпа. — Очевидно, щоб зрозуміти все це, треба стати дружинницею або принаймні дружиною. — Вона засміялась і грайливо розкуйовдила рукою його чуб. — Ти такий милий, славний, Юрчику, і мені просто жаль тебе… Але, здається, ти вже стаєш справжнім міліціонером…

Юнак зітхнув.

— Думаєш, у мене все так просто, нічого не мучить?.. Не будемо про це говорити…

Він задивився на гарненьке обличчя дівчини.

— Мир, мир! — охоче погодилась Інна. Вона потяглася до нього, очі її заблищали, місячне сяйво ковзнуло по відкритих зволожепих вустах. — Славний мій Юрчику, — ледве чутно прошепотіла.

Він пригорнув дівчину.

Юрій кілька годин сидів над листом — двома аркушиками, видертими з шкільного зошита, — і міркував, як розпочати справу. Поради Вовченка він пам'ятав, але як прикласти їх до цього сигналу, не знав.

Легко сказати: з самого початку треба розібратися, що то за люди, про яких написано в листі, як живуть, працюють, з ким дружать, розібратися об'єктивно, не гарячкуючи…

Як вони живуть, як працюють?..

Піти на фабрику й розпитувати робітників, сподіваючись натрапити на авторів?

Лейтенант, зітхнувши, відсунув аркуші — його прямодушній натурі були гидкі всілякі анонімки, удари з-за рогу.

Щоб довести злочинність запідозреної людини, треба мати незаперечні докази. Юрій відчувай, що потрібні вони не лише для прокурора і для злочинців, які, звичайно, відпиратимуться, а насамперед для нього самого. Повага до людини, вихована всім досвідом його життя, потребувала власної переконаності в тому, що викриватиме справжніх злочинців…

Він скосив очі на лист. Власне, там нічого конкретного не було. Загальна скарга, що начальство, особливо директор, ображає робітників, на фабриці панує сімейственість, критику затискують, є крадіжки. Робітника, який хотів перевірити, чи пройшла продукція, що вивозиться, через відділ контролю, звільнили з роботи. Але прізвище потерпілого не названо. Квартири дають підлабузникам, які мають за містом власні будинки…

Згадалися слова Вовченка:

«Якщо встановите, що люди, про яких йдеться в листі, порядні, значить, сигнал неправильний, наклепницький… Якщо ж вони аморальні в побуті, живуть невідповідно до своїх статків, — звісно, слід зацікавитися глибше…

Висловлю єретичну думку, — сказав далі підполковник. Юрій пам'ятає, як дивно посміхнувся Вовченко. — Ми з вами будемо радіти, коли лист виявиться наклепом… Значить, працівники фабрики чесні, а мерзотник — тільки одна особа — автор анонімки. Гірше, коли навпаки… В принципі маємо виходити з того, що наші люди хороші. Бо так воно і є. Коли ж переконаємося, що лист правдивий, треба докласти всіх зусиль, аби вивести злочинців на чисту воду… Поки що маєте, Юрію Сергійовичу, задачу з двома невідомими і розв'язувати її доведеться вам.

Якби лист було підписано прізвищами, тоді простіше: запросили б авторів. Але в кінці листа стоїть: «Робітники фабрики». Можливо, автори чи автор бояться помсти…

Отже, доведеться почати з вивчення людей, про яких тут згадується: офіційні достатки й видатки, спосіб життя, смаки, товариство, як проводять своє дозвілля, одне слово — що вони є за люди. Перевіряйте уважно, скрупульозно й непомітно. Щоб не образити нікого. Розумієте?»

Юрій тоскно глянув у вікно. Вересень цього року, немовби відшкодовуючи за холодне літо, був жаркий, як серпень. Сонце яскраво світило над містом, гаряче каміння будинків, залізні дахи, тротуари — все дихало спекою. У просторому кабінеті оперативних уповноважених, де стояли канцелярські меблі і старі залізні сейфи, неймовірно парило. Крізь навстіж розчинене вікно вповзало тремтливе марево, що висіло над розпеченим містом.

Лейтенант відчував, як важчають повіки, мимоволі опускаються. Він тер кулаком лоб і знову схилявся над аркушем паперу, на якому накреслив план роботи.

Крім плану, перед ним лежала купа довідок. Цифри наче промовляли. Здавалося, кожна з них мала свій голос, свої інтонації. Одні глузували, інші обурювалися й кричали. Треті розмовляли пошепки, непевно. Але жодна з них не мовчала.

На аркуші — прізвище, і проти нього колонка цифр.

Директор фабрики Басистий В. А. Зарплата — 200 карбованців. Плюс преміальні, в середньому — 60 на місяць. Загалом 260 карбованців.

Видатки. Сім'я з чотирьох осіб. Дружина не працює. Син — студент, донька — школярка. Чотири роки тому купив автомашину «мерседес» за шість тисяч. Меблі привіз з Ужгорода — дванадцять тисяч. Дача двоповерхова, цегляна, великий садок.

Отже, щорічний офіційний статок 3 тисячі 120 карбованців. За п'ять років — п'ятнадцять тисяч сімсот. А найбільш помітні витрати за