Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

з торби та валізу з грошима. Поклав у кишеню свій браунінг, який побував спершу в руках у справника, а тоді в охоронців. Поїхав у Єлисаветград. Моя поява біля контори з возом трупів і грошима спричинила справжній фурор. Питали й про зниклого справника, але я відповідав, що після вчорашньої розмови його не бачив, а де дівся, не відаю. Прибіг до мене інженер Бойд, бідолаха ледь на ногах тримався, геть виснажений. Я йому сказав, що донька його, дуже ймовірно, жива, але треба ще пошукати. Іллі, який до мене на милицях пристрибав, розповів, що чоловік, який мадемуазель Меґан ледь не вбив, сам загинув.

— Ви його вбили, Іване Карповичу?

— Ні, я жодної людини не вбив. Пощастило, — запевнив його, а сам подумав, що справді важко мені стало вбивати. Правий був Панич. Чи то заслаб я, чи то постарішав. Багато над цим розумувати не став, поїхав у Катеринослав. Там потрібного табору не було, але місцеві цигани підказали, де шукати. Наздогнав уже аж під Юзівкою. Вони й звідти вже їхали, перестрів на дорозі, крикнув кілька фраз німецькою, які ще на фронті вивчив. В одному з возів заревів ведмідь. Вони.

Барон зі мною говорити спочатку не хотів, але коли побачив чотири Александри III, ставлення змінив. Я спитав про дівчинку. Барон знову злякався.

— Не знаю! Не пам’ятаю! Не було такого! Немає про що говорити!

— Бароне, як вона до вас потрапила, я знаю. Панич усе детально розповів. Мені цікаво, де вона ділася, і тут вам краще розповісти, бо без цього я не піду. — Показав свій браунінг, щоб не було сумнівів у серйозності моїх намірів.

— Продали ми її. Нам замовили, ми добули.

— Як замовили?

— А як. Сказали: біленьку чи руденьку, років до шести, дівчинку, з хорошої родини. Аванс дали, потім обіцяли вдвічі більше. А тут Панич прийшов, дівчинку привіз, саме таку, як потрібно. Де він її взяв, я не знаю, — перелякано запевнив барон, і стало зрозуміло, що все він добре знає.

— Кому була потрібна дівчинка?

— До мене прийшов чоловік. Ми тоді стояли під Вінницею. Років за п’ятдесят, з освічених. Заплатив аванс, залишив адресу, куди давати телеграму. Коли дівчинка в нас з’явилася, я повідомив. Домовилися зустрітися в Катеринославі. Там він заплатив, як і обіцяв, забрав малу, сів на візника, і більше я його не бачив. Чесне слово!

— Як він виглядав? — спитав я. Барон детально описав.

— Де він жив?

— Не знаю, він завжди сам приїздив до табору.

— З різними візниками?

— Ні, з одним. Гніда кобила і бричка зеленого кольору.

— На яку адресу треба було відправляти телеграму?

— Готель «Версаль» у Києві, для пана Хованського.

— Може, ще щось згадаєте? — спитав я, уважно слідкуючи за бароном, але той був досвідчений жук, дивився мені в очі, наче на сповіді.

— Більше, на жаль, нічого. Я передав йому дівчинку й відтоді не бачив малої.

Я передав йому одного «александра».

— Занадто мало ти знаєш, — пояснив я. Барон скривився, але сперечатися не став. Я поїхав. За першим поворотом з’їхав у кущі й чекав. Сподівався, що барон пошле когось до міста дати телеграму своєму спільнику. Але барон нікого не послав, табір посунув кудись на південь.

Довелося їхати до Києва. В готелі «Версаль» пана Хованського пам’ятали, він жив у номері на третьому поверсі кілька тижнів. Чоловік років за п’ятдесят, сивий, у пенсне і з елегантним ціпком. Він з’їхав, не заливши адреси, куди переправляти листи. Та листів йому і не було, лише одного разу надійшла телеграма, після якої пан Хованський розплатився і виїхав. Це мені розповів портьє. Коли я спитав, чи бачив він паспорт Хованського, чоловік розхвилювався, запевнив, що, звісно ж, бачив, але, здається, Хованський обійшовся грошовою подякою. Отже, прізвище, швидше за все, вигадане. Я поговорив із покоївками, які прибирали в номері. Вони розповіли, що гостей у Хованського не було, сам він днями читав і лише інколи виходив пообідати в готельний ресторан. Там Хованського теж пам’ятали. Їв він небагато, алкоголю не вживав, залишав непогані чайові. Одного разу забув гаманець, але йому повернули. Я розпитав офіціанта, який знайшов гаманець, що там було. Офіціант запевняв, що не дивився всередину, але рубль покращив його пам’ять. Виявилося, що в гаманці було близько двадцяти рублів, фотографія якоїсь білявої жінки і візитна картка харківського торгівця.

— Німецьке якесь прізвище чи жидівське, на вулиці Сумській крамниця, — пригадав офіціант. Яке саме прізвище, згадати не зміг, хоча заробив би п’ять рублів. — Чесне слово, не пам’ятаю!

— А чим хоч торгував?

— Мануфактурою.

Зачіпка поганенька, але інших не було. Поїхав до Харкова з поганим передчуттям. Можу й не знайти дівчинку. Дуже вже старанно хтось ховав сліди. Навіщо тому чоловікові дівчинка, думати не хотілося.

У Харкові пройшовся Сумською. Виявилося, що підходящих крамниць там чотири. Поговорив із власниками двох, за описами на Хованського не схожими. Третя лавка, купця Боргмана, була зачинена. Розпитав сусідів. Виявилося, що купець закрив справу й переїздив до Москви. Я спитав, чи не від’їздив він куди останнім часом. Виявилося, що від’їздив, і приблизно в ті самі дати, коли Хованський жив у Києві. Я спитав, як виглядав Боргман, а прикажчик із сусідської лавки показав фотографію. Боргман відповідав описові Хованського, і серце моє застукало швидше. Я