Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Чим погана? Що Чуму отруїв та інших злодіїв? Так вони ж зарізяки були страшні, на них крові багато! І мене вбити хотіли! Що ж мені було — сидіти й чекати, поки на ножі мене піднімуть, щоб частку не віддавати? Так?

Носив я тіла на віз. Про справника вирішив не згадувати, а про охоронців сказати, що загинули від рук викрадачів. Може, хоч родинам пенсію якусь платитимуть.

— Іване Карповичу, відпустіть мене і забирайте все гроші, — сказав Панич. — Я зникну, назавжди зникну! А гроші вам будуть, усі гроші! Сорок тисяч!

Я далі тіла носив.

— Це що ж ви, гроші тим англійцям повернете?

— Поверну, бо гроші їхні.

— Та в них же грошей — наче в собаки бліх! І хіба не заслужили ви нагороду? Хіба не ризикували ви життям?

— Спокушаєш? — Посміхнувся я. — Дарма. Нагороду мені заплатять, як домовлялися, коли дівчинку поверну. А зайвих грошей мені не треба.

— Та хіба ж гроші бувають зайвими! — аж зойкнув Панич.

— Бувають.

Повантажив я останнє тіло.

— Іване Карповичу, краще відпустіть мене, по-доброму.

— Погрожуєш?

— Погрожую! Я ж повернуся. Я вже з Сибіру тікав і ще раз утечу! Легко! До вас першого в гості прийду! До вас і до доньки. Є ж у вас донька, є? — аж зашипів, зміюка.

— Ти зовсім дурний? — скривився я. — Може, хочеш на возі проїхатися разом з іншими?

— А я не проїдуся! Я ж вас розкусив, Іване Карповичу, розкусив! Слабак ви! Найкращий сищик імперії, зірка пригодницьких романів, те-се, а слабак! Слабак! Убивати ви боїтеся! Мене б мусили давно вбити, але не хочете руки кров’ю бруднити! Повезете до поліції. А ось я вбивати не боюся, я — надлюдина! Чули про німецького філософа Ніцше?

— Не чув і чути не хочу.

— Надлюдина має право на все! Жодних обмежень і побоювань! Убити — убити! І я вб’ю! Краще вам зі мною не зв’язуватися, краще просто зараз відпустити і забути, як про страшний сон! Чесно вам кажу, Іване Карповичу. Слабкий ви, щоб із такою людиною, як я, боротися! Мені вбивати за радість, ані бога я не боюся, ані диявола. Потраплю в пекло й там убиватиму, бо надлюдина! — Він зареготав демонічно.

— Дурень ти. — Я пішов у хату. Помітив у кутку якусь торбу важеньку. Це були речі Панича. І схема парку, і записи часу прогулянок гувернантки, і мапа з позначеним місцем, де треба розвести багаття біля колії. Парфуми, дзеркало, лезо для гоління, кілька книжок. Німецька граната з дерев’яною ручкою. Я такі бачив на фронті. Такою, ж мабуть, і в мене кидав, коли спину подряпало. Подивився я на неї, покрутив головою, розкрутив ручку. Випав шнурок із кулькою. Я пошукав і знайшов голку з ниткою. Міцно пришив шнурок до торбини, гранату всередину закинув. Виніс торбу, поклав на землю, біля Панича. Той уважно дивитися почав.

— Ти молодець, хлопче, всі докази проти себе зібрав. Я ж думав, як у суді доводити, що ти до викрадення причетний? Важко. А тут у торбині все є, щоб жоден суддя не сумнівався.

Панич аж загарчав на мене. Я вивів за ворота коней із возом і пішов по валізу з грошима. Зайшов до хати, але одразу визирнув і побачив, що Панич почвалав до торби. Відкрив, зв’язаними руками взяв бритву і перерізав мотузку. Швидко так, умілий був мерзотник.

— Ти що робиш! — гримнув я. Він схопився за гранату, хотів вийняти. Смикнув, але граната шнурком до торби пришита. Хотів кинути, а як її кинеш, гранату з таким причепом?

— Бувай, дурню! — сказав йому і сховався за дверима. Він закричав страшно, залишив гранату, спробував утекти, та де там. Кілька осколків у дверях застрягло, один пробив, просвистів наді мною. Я підхопився, вийшов у двір. Панич лежав на землі, посічений, але живий, лаявся, що обдурив я його. Помітив, що мені байдуже, іншої завів.

— Ти вбив! Ти! На тобі гріх, Іване Карповичу! Ти!

— Ні, Стьопко, ти сам себе вбив. Поганою людиною ти виявився, схопився за гранату. Раз мене ледь не вбив, лише спину подер, думав, удруге вийде? А не вийшло.

— Ти! Ти! Покарає тебе бог. — Хрипів він і кров’ю швидко стікав.

— На все його воля, Стьопко, — сказав йому, а він знову на мене лаятися. — Слухай, ти ж помираєш. Може, хоч покаєшся? За життя своє безпутне.

— Жив, як хотів, весело жив!

— Батька в могилу звів.

— Батько мій рабом був! Усе життя верстату англійському кланявся! А я не такий! Надлюдина я! Все мені належить, і на все право маю, беру, що схочу! — хрипів Панич.

— Та бачу, взяв ти сповна. Хотів, щоправда, золота, а вийшов свинець. Ну, буває.

— Надлюди не вмирають! Я до тебе з того світу прийду і вб’ю! Вб’ю!

— Приходь, Стьопко, приходь.

Він іще полаявся трохи і помер. Я вийшов із двору, привів коней, які в степ утекли разом з возом, бо злякалися вибуху гранати. Повантажив Панича, залишки