Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

дізнався домашню адресу купця і поїхав на Павлове поле. Там, трохи осторонь від вулиці, якраз над яром, стояв кам’яний двоповерховий будинок. Я спитав у місцевих, чи вдома власник, ті відповіли, що купець їздив до Москви, але вже два дні як повернувся. Я підійшов до дверей, натиснув на дзвінок. Двері відчинив чоловік, у якому я одразу впізнав Хованського, але нічим це показав. Був спокійним.

— Слухаю вас. — Чоловік теж не нервувався.

— Мені потрібен пан Боргман.

— Це я.

— Я чув, що ви будинок продаєте. Прийшов оце спитати за ціну.

— На жаль, будинок уже проданий. Новий господар в’їде наступного тижня. — Чоловік розвів руками. Уважно дивився на мене. — Ще щось?

— Може, я переб’ю ціну?

— Уже запізно. Купчу підписано. Якби ви прийшли на тиждень раніше! А так — нічим не можу допомогти. — Боргман уважно придивився. — А скільки ви хотіли запропонувати?

— Ну, треба спочатку подивитися.

— Це просто. Прошу. — Він пропустив мене до будинку, геть порожнього. — Вибачте, меблі я вже всі вивіз. Переселяюся до Москви.

— Неспокійний час обрали.

— Я ж раніше планував. А часи, сподіваюся, заспокояться. Так, це була вітальня. Є камін! Ось, дивіться!

У великій кімнаті на мене кинулося двоє чоловіків. Одного я встиг повалити, інший збив мене з ніг, ми покотилися підлогою, я опинився зверху, вдарив нападника кулаком, хотів підскочити, відчув на потилиці дуло.

— Ану спокійно, — сказав мені пан Боргман. — Руки догори, і я не раджу вам робити різких рухів.

Я підняв руки.

— Тепер підведіться і станьте обличчям до стіни, — наказав Боргман. Я підвівся, разом зі мною підвелися і двоє нападників. Надягли на мене наручники, забрали браунінг і дали кілька болючих стусанів. — Усе, досить! — наказав Боргман. Нападники зупинилися. Молоді, кремезні хлопці. — Принесіть стілець і прикуйте до нього.

Один вийшов, притягнув дебелий, грубий стілець. Мабуть, ним користувалася прислуга, тому його й не забрали до Москви. Мене пристебнули до нього ще одними наручниками. Непомітно для Боргмана якийсь із нападників висмикнув мій гаманець. Я не пручався. Хай беруть.

— Ось, як домовлялися. А це премія. — Боргман відрахував гроші, нападники мовчки взяли їх і пішли. Зачинив за ними двері, повернувся до кімнати разом зі стільцем. Із якогось гарнітуру, але пошарпаний, теж залишили. Господар усівся навпроти мене, метрів за чотири.

— Ну що, Іване Карповичу, я вражений. — Він посміхнувся. А я вже в цій справі заморився дивуватися. Звідки він мене знав? — Ви таки змогли знайти мене! Я, чесно кажучи, до останнього не вірив. Але все одно готувався.

— Де дівчинка?

— З нею все добре, не хвилюйтеся.

— Де вона?

— Вона в родині, з коханою матір’ю, до якої ось-ось приєднається щасливий батько. — Боргман усміхнувся.

— Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі те, що Аріна знайшла нову родину.

— Аріна?

— Нова родина — нове ім’я. Дівчина вивчить російську, забуде англійську, і все буде добре. — Чоловік кивнув. Він не був схожий на злочинця.

— Я нічого не розумію.

— Дивно це чути від найкращого сищика імперії.

— Навіщо ви викрали дівчинку?

— Я не викрадав, я врятував її з рук циган. Яке б у неї там було майбутнє? А так вона житиме в Москві, оточена любов’ю та увагою, матиме все, що схоче.

— Для чого вона вам?

— Так сталося, що ми з коханою дружиною не мали дітей. Ми витратили досить багато часу та грошей на лікування, дружина їздила на прощі до святих місць, але марно. Вона не могла завагітніти. Я думав, що справа в ній, завів молоду коханку, яка мусила народити нам дитину. Але виявилося, що справа в мені. Ніколи не скаржився на здоров’я, досі не обділений чоловічою силою, але щось не те з сіменем. Лікарі нічого не могли зробити, дружина дуже переймалася, бо хотіла дитину. Я дуже кохаю свою дружину, і я не хотів, щоб вона збожеволіла. Вирішив виправити цю прикру помилку долі. Розумієте, в цьому світі дуже багато людей мають дітей, яких не хочуть. Народжують, а потім не знають, що з ними робити. А ми, ми дуже хотіли дитину, але не могли народити. Це несправедливо, і я вирішив усе змінити.

— Ви ж могли просто всиновити дитину з притулку!

— Що за діти потрапляють до притулку? Якесь сміття! Нащадки жалюгідних людей, які несуть на собі відбиток цієї жалюгідності! Ні, нам була потрібна значно краща дитина. Гарненька лялечка, яку б ми любили і яка б не розчарувала нас. Я почав думати, як це можна зробити. Гроші в мене були, за рік я склав план. Найняв циган, які, за чутками, могли мені допомогти. Зробив усе, щоб ті цигани не змогли мене потім знайти. Я не хотів стати жертвою шантажу. Тримав їх на безпечній відстані. Як-от вас. Я поїхав до Києва, чекав там телеграму, потім виїхав до Катеринослава, побачив Аріну...

— Мері!