Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

Та хоч тодішній світ, як зазначено, був вельми відмінний од нинішнього, медицина вже й тоді, ба навіть багато давніше — ще з часів ученого Гіппократа, що жив і працював тисячі за дві років перед народженням нашого героя, була надзвичайно тонким, поважним і відповідальним мистецтвом, що потребувало багатьох років навчання, отож і тоді напевне треба було чималої пайки зухвальства та оптимізму, щоб людина з поважним обличчям і з виразом самоочевидності взяла на себе роль лікаря, хоч би тільки корабельного, зовсім не будучи медиком. А що таким зухвальцем і циніком став саме наш пан Петр Кукань з Куканя, який досі ні разу не заплямував герба, одержаного його батьком за те, що вилікував певну підступну хворобу цісаря Рудольфа Другого, це нас невимовно смутить, і ми аж червоніємо від збентеження. Та ми воліли б уникнути поквапних вироків і не засуджувати передчасно свого героя, якому вже присвятили стільки уваги, тому нагадаємо насамперед на його захист: він не набрехав капітанові, а сказав правдиво, що він не лікар, а тільки син алхіміка. А по-друге, Петр не збирався назовсім лишатися лікарем на «Венеції», бо мав намір покинути судно, як тільки воно опиниться біля берегів Франції, а коли капітан не дозволить інакше, хоч і втекти; і врешті він мав право сподіватися, що на такому справному і чистому судні, серед так добре годованої команди за недовгий час його лікарської кар’єри не спалахне пошесть, якій він не зуміє дати ради, отож йому можна зосередитись на одному: на магічному усуненні вади в мужній капітановій красі,

Ішлося справді про магію, тобто про дію сил, досі незбагненних для здорового розуму, а тому непевних; людина, яка знається на цьому, може зробити так, щоб сталось те, чого статися не може: оце і є магія. А покійний пан Янек з Куканя, Петрів батько, на цьому знався: до численних дрібних і великих справ, які він мусив робити, щоб прогодувати родину, поки докінчував свій обтяжений скорботою філософський твір, свій «Камінь мудреців», належало й замовляння бородавок — здебільшого в дітей, і восьми- чи дев’ятирічний Петр часто дивився на Ці його процедури, чий успіх, як пояснював батько, залежав виключно від пацієнтової довіри.

— Віра твоя тебе зцілила, — додавав пан Янек із сумною усмішкою, певне, щоб виправдати авторитетом святого письма своє чаклування, що здавалось його малому, але суворому синкові — як і все, що робилось у похмурій батьковій лабораторії — чимось непорядним і нечистим.

Щоб не затримуватись надміру довго на цьому дражливому епізоді, скажемо зразу, що Петрів шарлатанський трюк, від успіху якого залежало його життя, вдався так бездоганно й чисто, що він і сам не міг збутись подиву. Цьому сприяло й те, що всі на «Венеції» — і Морзеллі, й не-Морзеллі, як сицилійці, так і неаполітанці та корсіканці — були поспіль забобонні. А крім того, обидва молоді лобуряки, Акілле й Антоніо, нізащо не признались би, що їх, таких вернидубів, одним помахом руки приголомшив чоловік, який ще вчора вмирав від виснаження; тому вони, опритомнівши, почали запевняти, що Петр їх переміг, не торкнувшись, самою силою свого погляду. І всі на «Венеції» перейнялися глибокою пошаною до такого чарівника й стали опускати очі перед дотторе П’єтро да Куканом, аби не зустрітися з його всесильним поглядом; а капітан Еміліо — мабуть, автор цієї байки, що рятувала геройську славу роду Морзеллі, бо ж нема безчестя в тому, щоб піддатись силі не фізичній, а надприродній — нарешті сам повірив у власну вигадку, бо він був сицилієць і любив боятися: для нього було насолодою, коли по спині пробігав мороз. Тому обряд замовляння, як уже сказано, пройшов чисто. Петр виконав його в капітановій каюті, при повному місяці, при світлі малесенької свічечки, яку доручив вилити спеціально для цієї мети. Звелівши капітанові прикласти до щоки хусточку, намочену в криваво-червоному відварі шипшини, схилив голову й промовив у тиші, порушуваній тільки плескотом хвиль, своєю рідною мовою:

— Ти, мерзенний, паскудний, дурний негіднику! Ти, плямо на обличчі світу, куди огидніша, ніж твоя бородавка! Далебі, хіба що диявол зумів створити таке становище, коли завдання мого життя — порятунок людства — залежить від того, чи зникне ця пляма, що спотворює твою огидну пику, чи не зникне. Бо як не зникне, то мені каюк, і, хай йому чорт, загинути в акулячій пащі — не найприємніший спосіб покинути цей світ. Отож я брехав би сам собі, якби не признався, що у мене душа в п’ятах; і коли б я не вмів володіти собою, то в мене трусились би руки й серце калатало б ще сильніше, ніж тепер, а це така ганьба й паскудство, що я мало не шкодую, що вдався безвірником і не можу полегшити душу молитвою: «Поможи мені, господи, в цю лиху годину, яку я накликав, визнаю, сам своєю дурною хвальковитістю».

Так він мурмотів довго, зі страхом відтягуючи вирішальну мить, і аж коли свічка, в тьмяному світлі якої він бачив лише чорний силует капітанової нерухомо схиленої голови, почала шкварчати, догоряючи, — перейшов на італійську мову, зрозумілу капітанові, й промовив голосно, впевнено:

— Ну, капітане, відніміть хусточку.

Капітан Еміліо відняв хусточку від обличчя і, доторкнувшись до щоки, заверещав:

— Andata! Щезла! Щезла!

Тоді метнувся до дверей і розчахнув їх навстіж, волаючи:

— Andata! Andata!

І з усіх кінців корабля в зоряну ніч, посріблену повним місяцем, подячним хоралом озвались голоси моряків:

— Andata! Andata!

Бородавка капітана Еміліо справді andata, зникла, і від неї лишилась тільки червона цяточка, але й та зійшла через день-два, коли слава дотторе П’єтро Кукана да Кукана була ще підсилена новим медичним успіхом: покликаний до койки матроса, несподівано враженого тропічною пропасницею, Петр просто втупив у нього свій гіпнотичний погляд і сказав владно й суворо, тоном, яким віддаються накази і який виключає відмову чи суперечки:

— Засни, а як прокинешся, будеш здоровий.

І