Читати книгу - "Аптекарка"

Тоді Левін почав систематично обшукувати спальню, адже був переконаний, що скарб захований десь тут. Та знадобилося кілька годин, перш ніж він досягнув успіху.

— Старий не був дурнем, — мусив визнати він. — Окрім мене, цю схованку не виявив би ніхто.

З димоходу каміна звисав крихітний шматок мотузки. Левін зняв оббивку й потягнув шнур угору: показався пластиковий пакет із кількома тисячами.

Звісно ж, це не була та солідна спадщина, але так чи інакше, це невеличке поповнення для майбутніх утіх. Опісля Левін викликав співробітника бюро ритуальних послуг, обговорив усі деталі похорону, а тоді марно намагався додзвонитися до юриста. Перш ніж зачинилися крамниці, він іще встиг заскочити до кількох із них.

Я втратила самовладання, тож завила, мов пес, і прилипла до Левіна, як мокра ганчірка.

Він пестив мене, промовляючи:

— Усе добре. Уже все позаду. Ходи, ляж собі й поспи, тобі давно треба виспатися. А я ще побуду й поміркую над планами.

Після розслаблювальної трав’яної ванни та кількох таблеток валер’янки я занурилася у мерехтливий стан мрійливих сновидінь. «Від завтра не вживатиму протизаплідних таблеток, — подумала я. — Обручка тут теж ні до чого. У всякому разі, Левін точно не успадкував від діда скупість. Сподіваюсь, його зараз не кине у протилежному напрямку… Треба буде його ще трішки виховувати…»

Наступного ранку я пішла на роботу, а Левін поїхав у Фірнгайм. Майже всі гроші з таємного сховку він уже витратив.

Чи варто звільняти Марґо? Наразі — ні, Левін був проти передусім через те, що не хотів, аби вілла спорожніла. Ми планували поселятися туди вже після завершення капітального ремонту. До речі, будинок був достатньо великий, щоб на першому поверсі облаштувати стоматологічний кабінет. Тож це варто врахувати при переплануванні. Я відчувала полегшення, що Левін так мудро все планував, а не придбав одразу ще одне авто. До речі, а звідки вм’ятина? Мені не варто через це хвилюватися, сказав він, ніхто нічого не помітив.

До зустрічі з нотаріусом Левін місця собі не знаходив. Адже досі не знав, на скільки грошей міг розраховувати і чи в заповіті не був закладений якийсь підводний камінь. Між іншим, вартість вілли дорівнювала вартості десяти «порше», запевняв він, ― це була валюта Левіна.

Непохитний нотаріус зберігав інтригу. Заповіт справді змінювали дванадцять разів, казав він, востаннє — два тижні тому, тож він і сам не знає його змісту. Левін зблід. Але про іспит там не йшлося. Левіну дісталися цінні папери, які, очевидно, дорівнювали частці, гарантованій йому державою. Віллу та левову частку акцій успадкувала я — Гелла Морман — за умови, що впродовж шести місяців вийду заміж за Левіна. Я, звісно ж, маю право відмовитися від спадку та весілля, у такому разі все майно переходить до Червоного Хреста.

Левіну знадобилася якась мить, щоб правильно осмислити почуте.

Коли нарешті до нього дійшло, він підскочив і загорланив:

— Та ж кожен бачить, що в старого не всі вдома! Це ж чистої води божевілля — стороння жінка має отримати всі гроші! Чи можна було б його визнати недієздатним posthum?[Посмертно (лат.).]

Мою нещодавню впевненість та радісне збудження як вітром здуло. Адже мене насамперед цікавили не гроші.

— Визнати недієздатним… — проказав нотаріус, розтягуючи слова. — Незадоволені родичі завжди намагаються так вчинити, часом навіть успішно. Та у випадку з вашим дідом я не бачу жодних шансів, адже його розум, як то кажуть, до останнього залишався ясним. Це підтвердить багато свідків.

Левін усе не вгавав.

— Зрештою, це не має значення, — промовив він, намагаючись себе опанувати. — Моя наречена і я так чи інакше збиралися незабаром побратися.

— Ну, тоді вашому хепі-енду ніщо не стоїть на заваді, — промовив нотаріус із нотками заздрощів і вишкірився до мене.

Я не всміхнулася у відповідь і не підтвердила висловлювання Левіна. Я була глибоко травмована.

— Ви добре спали? — запитала я пані Гірте наступного ранку, бо її обличчя набуло втомлено-лукавого вигляду.

Їй наснився страшний сон, розповіла вона, можливо, виною всьому повний місяць.

— А що вам наснилося? — запитала я з тяжким передчуттям на серці.

— У моєму сні я застрелила полісмена.

Уявлення того, як ця засохла дуринда цілиться пістолетом у полісмена, викликало в мене усмішку.

— Треба буде почитати у Фройда, що б це мало означати, — запропонувала я.

Але вона лише запитала:

— А у вас нема таких снів?

Я надто енергійно похитала головою.

— Я все думаю про той випадок з вашим однокласником, — продовжувала вона. — Про таке, мабуть, не забуваєш усе своє життя.

І тут вона мала рацію.

На відміну від мене, пані Гірте вже не раз лежала в лікарні. Кілька років тому її якраз прооперували на кишківнику; вона клянеться й божиться, що на тому з раком покінчено. Гістологічне обстеження, щоправда, їй таки доведеться пройти, і я думаю, що лікарі її не обманюватимуть. Глянувши на неї, висушену, бліду, позбавлену апетиту, навіть аматор зможе одразу ж поставити діагноз.

— На чому я вчора зупинилася? — запитала я її з метою перевірки.

Вона задумалася.

— Гадаю, на складанні дієтичного меню для діда, — сказала вона. — Можливо, я на цьому місці заснула. Відтоді, як придбала мікрохвильову піч, я повністю припинила готувати…