Читати книгу - "Селище на озері"

— І дійшли? — радо скрикнув Уомі.

Ходжа помовчав, помругав губами і раптом журно похитав головою:

— Не дійшли. Трохи не дійшли, повернули назад. А були вже близько!

— Чули й ми про це,— сказав Карась.

— Так,— мовив Уомі.— Ходжа не дійшов. Піде Уомі. Низький уклін вам, діди. Хоче Уомі набрати дружину для далекого походу. Хто матиме бажання йти — не бороніть. Важко самому йти на край світу.

— Ні! — басовито озвався Піжму,— Сам іди куди хочеш, а молодь не баламуть. Нехай дома лишаються. Наречені й поблизу є.

Піжму аж спітнів, сидів червоний, мов рак, і вочевидь було, що його зачаєна ненависть до Уомі ось-ось прорветься.

Уомі обернувся до Піжму й пильно подивився на розлюченого старого.

— Піжму,— сказав він,— пам'ятай: костур твій у моїх руках. Може, ти забув, то Уомі нагадує.

Піжму підвівся, спаленівши. Злість душила його. Очі блиснули. Він сердито махнув рукою і рявкнув, не дивлячись на Уомі:

— Нехай їдуть на край світу! Нехай їдуть! Тільки хай назад не повертаються.

Він вийшов і роздратовано зашморгнув позад себе хутряну запону.

На свою голову розкричався Піжму на раді старих. Те, що він пішов з ради, наче втік, дуже підірвало його авторитет в очах жителів Ку-Піо-Су. Тепер кожному ясно: Піжму боїться. Який же з нього ватаг, коли юнак бере гору над ним?

А Уомі в ці дні став справжнім героєм серед молоді.

Літні люди, і особливо діди, ставилися до цього обережніше. У декого також були підстави побоюватись Уомі.

Після того як Піжму пішов, вони почали говорити:

— Що ж, нехай їдуть!

Дехто, як і сам Піжму, був не від того, щоб позбутися цього занадто вже сміливого Гундиного сина. Але відпускати з ним своїх дітей майже нікому не хотілося.

Та молодь думала інакше. Звичай добувати собі дружин у віддалених поселеннях ввійшов у побут рибноозерців. Це вважалося молодецтвом. Чим далі мандрував юнак, добуваючи наречену, тим більшою була йому шана.

— Чому це не пускати? — обурювався Карась,— Молодим треба добувати наречених? Треба. То про що ж тут сперечатися? Уомі — молодець. З ним не страшно. Та що там молодь! Я сам піду з ними! Годі Карасю вдома сидіти. Можливо, й Карась знайде собі наречену.

Вість про те, що й Карась хоче йти разом з Уомі, розбила останні надії Піжму. Тепер уже ніхто не слухався старих. Молоді кричали:

— І на нашому боці старі!

Слідом за Карасем до Уомі приєднався й сліпий Ходжа. Казки розповідати та пісні співати — ось що обіцяв старий Ходжа. І ще одна сива голова подала голос за молодих — дід Аза. Він був трохи молодший за Піжму. Хвороба та стареча недуга прикували його до постелі. Але Аза розумів молодь.

— Ідіть, ідіть! — бурмотів він кожного разу, вкладаючись спати.— Ідіть, не бійтеся. Сам, коли був молодий...

На цьому Аза замовкав, і ніхто не чув, які славні подвиги юності воскрешала стареча пам'ять.

Почали споряджатися в похід. Насамперед потрібні були справні човни. Човнами володіли спільно. Коли заходила мова про те, які саме човни можна віддати учасникам походу, спалахували суперечки.

Для далекого походу необхідні були великі, зручні і швидкохідні човни. Адже з собою треба взяти чимало різних речей: одяг, зброю, сітки та іншу риболовну снасть. Досвідчені люди радили:

— Беріть лижви й полоззя. Не всюди пройдете водою, доведеться тягти човни волоком.

Крім того, треба було мати добрий запас подарунків, щоб миром дійти згоди з батьками наречених. Все це становило чималий вантаж, і маленький човен не годився для такого походу.

Але й ті, хто залишався, не мали анінайменшого бажання обходитися маленькими й поганими човнами. Адже Рибне озеро в непогоду теж не любить жартувати! До того ж дідам і літнім людям зовсім не хотілося віддавати кудись на сторону кращі витвори важкої і тривалої праці, бо кожен човен — то їхнє дітище. Молодь мусила розраховувати головним чином на ще незакінчені човни.

На острові з раннього ранку тепер лунали глухі удари — це стукотіли крем'яні тесла, долота, сокири, відбиваючи шматок за шматком деревину з наполовину вже видовбаних дубових та осикових колод.

А скільки весел та багрів треба було ще зробити!

Другий, не менш важливий клопіт — зброя. В далекий і небезпечний похід слід вирушати добре озброєними. У кожній хижі було кілька списів, луків і стріл. Та ця зброя знадобиться й тут, на місці.

Текту, Уомі, сини Карася та інша молодь невтомно працювали, обробляючи кам'яні наконеччя: маленькі — для стріл, більші — для списів.

Літо вже кінчалося. Надходили осінні дощі. І з кожним днем ставало все ясніше, що про похід годі й думати до весни.

Від самого похорону Мандру старий Піжму втратив спокійний сон. Він боявся. В руках цього Уомі — убивці Мандру — його замовлений костур. Захоче — випустить Хонду, і Вогненна Дівка знову почне мучити Піжму. Старий згадав той час, коли хворів, і волосся заворушилося йому на голові.

Гарячка сама по собі виснажлива хвороба. Та для Піжму найжахливішим був образ Хонди — він добре пам'ятав, як вона приходила ночами спивати його кров.

Майже щоночі він прокидався в тривозі. Сідав на постелі і боязко озирався. Прислухався до тихого дихання сонних домочадців, стежив, як повільно пригасає вогнище, як дотліває, береться сивим попелом жар.

Іноді він підкидав у вогнище кілька сучків і знову лягав, щоб мучитися до самого світанку. Але частіше виходив надвір, згорбившись, опираючись на товстого дубового кия.