Читати книгу - "Селище на озері"

Думка про Уомі невідступно переслідувала його. Якщо Піжму випадало зустрітися з Уомі перед сном, він цілісіньку ніч не міг склепити очі.

Після однієї такої безсонної ночі Піжму півдня провалявся на лежанці й над силу підвівся з постелі. В хижі була сама Кунья. Вона сиділа біля вогнища й гріла воду. Дівчина кидала у воду розпечені камінці і з цікавістю стежила за тим, як від них з шипінням здіймаються бульбашки.

— Кунье! — гукнув Піжму хрипким голосом.— Сядь отут.— Він поманив її пальцем.

Кунья підхопилася й сіла біля діда.

— Ходиш до Наї? — спитав Піжму.

— Ходжу,— відповіла дівчина.

Піжму довго мовчав. Кунья подумала, що розмова скінчилася, хотіла встати й відійти. Та раптом дід боляче вдарив її долонею по коліну і загудів:

— Уомі ворог! Хоче мене знищити. Зняв з дерева мій замовлений костур. Колись за це кидали у вогонь!

Кунья побачила, як шалена ненависть раптом спотворила дідове обличчя.

— Сховав костур, а в тому костурі моя хвороба. Розв’яже, випустить, і мені — смерть! — старий стиснув кулаки, лице його налилося кров'ю. — Знайди, Кунье, костур! Дізнайся, де його заховано. Не знайдеш — зведу тебе зо світу!

Він несподівано вхопив її за горло і так стиснув пальцями, що Кунья почала задихатися. Вона хотіла крикнути й не могла.

Піжму відпустив онуку й схопився обома руками за голову. Кунья сиділа ні жива ні мертва. Вона заплакала, тихенько схлипуючи, і сльози її потекли по брудних од кіптяви щоках.

Піжму почув, що Кунья плаче, підвів голову.

— Іди! Виконуй! — наказав.

Кунья перестала схлипувати, помовчала й вирішила вдати з себе покірну. Краще не сперечатися!

Кунья добре знала — можна прикинутися слухняною, а потім все-таки зробити по-своему.

У цій боротьбі, яку Піжму вів проти Уомі, дівоче серце було не на дідовому боці.

Хитрощі Піжму не вдавалися. Кунья мало не щодня бігала до Наї. Намагалася заходити тоді, коли чоловіки були на роботі.

Часом Кунья обережно наводила розмову на братів, та коли повертався Уомі, дівчина, зашарівшись, змовкала. Міцно вхопивши Наю за руку, вона сиділа непорушно й не зводила очей з Уомі.

Якось Кунья призналася Наї, що дід посилає її до них, щоб вона вивідала, куди Уомі ховає костур.

— Але хай Уомі не боїться: Піжму для Куньї — вовк. Вона не зробить так, як він бажає.

Ная ввечері розповіла про все матері й братові. Уомі насторожився.

За кілька днів несподівано завітав і Піжму. Він терпляче виждав, коли Аза лишився в курені сам, і явився, сподіваючись застукати старого зненацька.

Та Аза не спав. Він сидів долі й кашляв. Довелось і Піжму сісти біля вогнища в надії на щасливу хвилину. Через силу видушував він слово по слову, але розмова не клеїлась. До того ж повернулася Гунда, вмостилася на лежанці й не спускала пильних очей з незваного гостя.

Піжму замовк, знітився, не знав, куди очі подіти.

— Не мудруй! — мовила раптом Гунда.— Немає тут твого костура. Іди-но краще відпочинь, бо перетрудився!

Піжму зіщулився, ввібгав голову в плечі й, не прощаючись, посунув додому.

Кілька днів після цього він почував себе, мов побитий пес.

Та одного ясного ранку Піжму, проти звичаю, прокинувся бадьорий і веселий. Чи йому сон добрий приснився, чи нова щаслива думка навернулася? Він добре під'їв й почав збиратися в дорогу. Гукнув старшого брата Куньї, Гарру і наказав приготувати човен.

Гарру побіг на пристань, підігнав човна ближче до домівки і, повернувшись, сказав:

— Човен готовий. Так і проситься в путь!

Піжму стояв біля вогнища й одягався в дорогу.

— Далеко поїдемо. Захопи з собою більше їжі.

Дід з онуком узяли зброю, риболовну снасть і поклали усе це в довбанку. Гарру сів на кормі і погнав човен, відпихаючись жердиною, Піжму допомагав коротким веслом.

Сонце підбилося високо над озером, на заплавних луках заблищали болітця, калюжі, саги.

Коли почало припікати, Гарру геть упрів і став благати про відпочинок. Піжму пристав до берега.

Місце вибрали зручне: на зеленій траві, у затінку беріз. Човна витягли на берег. Гарру не гаючись кинувся у воду і довго пірнав, пирхав і знову пірнав. Тим часом дід висипав із горщика на землю жар, назбирав сушняку і розпалив багаття. Попоївши, лягли відпочити. Піжму спав спокійно, наче й забув про свою тривогу.

На заході купчилися хмари, схожі на снігові гори, коли вони рушили далі.

За одним із берегових виступів їхнім очам відкрилася похмура картина. Обгорілий ліс, наїжачившись чорними шпилями обвуглених ялинових стовбурів, спускався до самої води. Безліч дерев, повалених і видертих з корінням вітром, лежали вершинами вниз на крутому схилі.

— Завертай сюди,— наказав Піжму.— Причалюй до Щілини!

В цьому місці до річки підступав глибокий байрак. Біля самого гирла байраку велетенська береза, що сповзла сюди разом з глинистою брилою, низько схилившись над водою, купала в ній свої довгі віти.

Гарру прикрив долонею очі від сонця, і раптом його лице застигло від переляку.

— Діду! — прошепотів він.— Глянь-но: Лісовик!

На стовбурі похилої берези сиділа істота, зовсім не схожа на людину.

Голову, шию й плечі її вкривала густа бура кучма. На волохаті груди спадала широка борода, а рисяча шкура, запнута округ стегон, віддалік здавалася за її власну шерсть.

Чудовисько сиділо, звісивши до води довгі криві ноги і немов не звертало ніякої уваги на довбанку, що наближалась.

— Греби, греби! — гримнув дід.— Де там той Лісовик! Це Урхату!

Гарру зайшовся сміхом. Про