Читати книгу - "Пес Баскервілів"

Навколо зовнішньої частини старовинного вестибюлю йшла ґалерія з бильцями і до неї притулились подвійні східці. Від цього центрального пункту на всю довжину помешкання йшли два довгі коридори, що з них виходили всі спальні. Моя і сер Генрі спальні містились в тому самому крилі замку і були майже суміжні. Ці кімнати видавались більш сучасними, ніж центральна частина будинку; світлі шпалери та багато свічок трохи розігнали моє перше хмарне враження.

Але їдальня, що виходила у вестибюль, була похмурим і сумним місцем. Це була довга кімната, поділена уступом на естраду, де колись сідала родина, і нижчу частину, де містились челядники. На одному кінці її були хори для музик. Над нашими головами нависли чорні балки з закоптілою стелею над ними. Ряд блискучих смолоскипів та грубі веселощі бенкетів старого часу можливо і пом’якшували похмурий вигляд цієї кімнати, але тепер, коли двоє чоловіків у чорному сиділи при тьмяному освітленні лямпи з абажуром, мимоволі хотілося говорити пошепки і відчувалась пригніченість. Похмурий ряд предків у всеможливих одягах, починаючи від єлизаветського лицаря и кінчаючи часів Ріґенства, дивився на нас і навіював млосне почуття своїм мовчазним товариством. Ми не багато говорили, і я був радий, коли скінчилася наша вечеря і ми могли піти в більш сучасну більярдну кімнату і закурити там по цигарці.

— Справді, не дуже веселе місце, — сказав сер Генрі. — Вважаю, що з плином часу можна остільки занехаятись, щоб примиритися з ним, але тепер я почуваю себе непідходящим для нього. Я не дивуюсь, що мій дядько трохи збожеволів, коли жив самотній у цьому будинку. Проте, коли ви нічого не маєте проти, ми розійдемось раніше сьогодні і, можливо, завтра вранці речі здадуться нам веселішими.

Я розсунув завіси, і подивився в вікно. Воно виходило на зелену галявину біля ганку. За нею дві купи дерев шуміли, хитаючись од вітру. Серп місяця виглядав з‑за рухливих хмар. При його холодному світлі я побачив за деревами ламану лінію скель і довгу низьку улоговину похмурого болота. Я опустив завісу і відчув, що мос останнє враження не було краще за перше.

А тим часом воно було не останнім. Я був стомлений, але спати мені не хотілось. Я перевертався з боку на бік, намагаючись заснути, але не міг. Десь далеко годинники пробили чверті, й, за винятком цього звуку, старий будинок опанувала мертва тиша. І раптом серед цієї тиші я почув звук, ясний виразний. Це було ридання жінки, приглушений, придавлений стогін людини, яку спіткало непереможне горе. Я сів і почав напружено слухати. Ридання знову почулося, і безперечно, хтось плакав у цім домі. Я ждав протягом півгодини, всі нерви мої були напружені, але не почув нічого, крім годинників і шелестіння плюща по стіні.

Свіжа красота наступного ранку трохи згладила похмуре враження від першого знайомства з Баскервіль Гол. Коли сер Генрі і я сиділи за сніданком, сонячне світло лилось потоками крізь високі вікна і, проходячи крізь герби, кидало на підлогу різнобарвні плями. Темні скелі, відбиваючи золотисте проміння, здавались бронзові, і важко було уявити собі, що ми сидимо в тій самій кімнаті, яка напередодні, ввечері, так гнітюче вплинула на нас.

— Я вважаю, — сказав Генрі, — що провина наша, а не будинку. Ми стомились від подорожі, змерзли і через це були схильні бачити все в похмурому світлі. А тепер ми спочинули, почуваємо себе добре, і все стало веселим навколо нас.

— А тим часом не можна приписати усе уяві, — заперечив я. — Чи не чули ви, приміром, як хтось (жінка, я вважаю) ридав уночі?

— Це цікаво, бо й мені, коли я почав дрімати, почулось щось подібне. Я довго прислухався, але через те, що звук не повторився, то я вирішив, що це мені приснилось.

— А я чув це цілком виразно і певен, що плакала жінка.

— Тоді слід це з’ясувати.

Сер Генрі подзвонив і спитав Барімора, чи не може він пояснити чуте нами. Мені здалось, що бліде обличчя управителя ще більше зблідло, коли він почув питання свого господаря.

— У домі, сер Генрі, тільки дві жінки, — відповів він. — Одна — челядниця, але вона спить у другому крилі замку, друга — моя жінка, і я відповідаю за те, що вона не плакала.

А тим часом він брехав, бо після сніданку я зустрів пані Барімор у довгому коридорі, причому сонце світило просто їй в обличчя. Це була велика, зовнішньо байдужа, огрядна жінка, з усталеним суворим виразом рота. Але очі її були червоні, і вона поглянула на мене крізь розпухлі вії. Отже, уночі плакала вона, і в такому разі чоловік її мусив знати про це. Але він узяв на себе очевидний риск приховати цю обставину. Навіщо він це зробив? І чому вона так гірко плакала? Навколо цього блідого чоловіка вже нагромаджувалась таємнича й похмура атмосфера. Він перший побачив тіло сер Чарлза, і тільки від нього були відомі всі обставини, що супроводили цю смерть. Кінець кінцем, можливо, що людина, яку ми бачили в кебі на Ріджент Стріт, був Барімор. Борода могла бути його власна. З опису візника виходило, що його пасажир був трохи нижчий на зріст, але це враження могло бути помилковим. Як вирішити це питання? Очевидно було, що насамперед слід побачити Грімпенського поштмайстра і довідатись, чи було віддано самому Баріморові перевірочну телеграму. Хоч би яку я одержав відповідь, мені принаймні буде про що повідомити Шерлока Голмза.

Після сніданку, сер Генрі мав розглянути різні папери, а тому час був найсприятливіший для моєї прогулянки. Мені довелося приємно прогулятися за чотири милі по краю болота, і я дійшов до невеличкого сірого сільця, в якому вивищувались над іншими будівлями корчми і будинок лікаря Мортімера. Поштмайстер, що був одночасно й сільським крамарем, добре пам’ятав телеграму.

— Звичайно, — сказав він, — я переслав телеграму Баріморові точнісінько так, як було зазначено.

— Хто її відносив?