Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Так, я вважаю не зайвим взяти її з собою.

— Звичайно. Не кидайте свого револьвера ні вдень, ні вночі і ніколи не занедбуйте обачності.

Мандрівку ми відбули швидко й приємно; я її використав, щоб ближче познайомитися з моїми обома супутниками і гаяв час, граючись зі спанієлем доктора Мортімера. За кілька годин чорна земля стала червонуватою, цегла змінилася гранітом, і руді корови паслись на огорожених живими огорожами ланах, соковита трава та буйна рослинність які свідчили про більш щедрий, хоч і вогкий клімат. Молодий Баскервіль з великою цікавістю дивився в вікно і голосно вигукував задоволено, коли пізнавав рідні образи Девоншіру.

— Я був ще юнак, коли вмер мій батько, і ніколи не бачив Баскервіль Гол, бо мій батько жив на південному березі. А звідти я просто поїхав до одного приятеля в Америку. Кажу вам, що все тут також для мене нове, як і для доктора Ватсона, і я нетерпляче прагну побачити болото.

— Хіба? В такому разі ваше бажання легко задовольнити, бо його вже видно, — сказав лікар Мортімер показуючи рукою у вікно.

Над зеленими квадратами ланів і кривою лінією невисокого лісу вивищувався в далині сірий сумний горб, що був укритий дивовижною зубчастою верхівкою і робив враження якогось похмурого фантастичного пейзажу, видного у віддалі, ніби уві сні.

Баскервіль довго сидів мовчки і пильно видивлявся на нього, а я тим часом читав на його жвавому обличчі, яке значення має для нього цей перший погляд на дивне місце.

Його густі брови, його тонкі рухливі ніздрі, його великі карі очі виявляли гордість, мужність і силу. Коли на проклятому болоті нам трапиться скрута або небезпека, можна принаймні бути певним, що він такий приятель, для якого варто піти на риск з певністю, що він його поділить.

Поїзд спинився коло невеличкої станції, і ми всі вийшли. За низькою білою огорожею чекав на нас екіпаж. Наш приїзд, очевидьки, становив подію, бо й начальник станції, і носії зібралися навколо нас, щоб винести наш багаж. Місцевість була чудова, проста, сільська, і я був здивований, що біля воріт стояло два вояки в темних мундурах. Вони спирались на короткі гвинтівки і пильно дивились на нас, коли ми проходили повз них. Візник, людина з грубим суворим обличчям, вклонився сер Генрі. Сівши в екіпаж, ми швидко помчали широкою білою дорогою.

Незабаром перед нами постала округла вивищеність, покрита вересом, виступна частина болота. На її вершині прикро й виразно, як статуя, стояв вершник, темний і похмурий, з гвинтівкою напоготові. Він стежив за дорогою, якою ми їхали.

— Що це таке, Перкінсе? — спитав лікар Мортімер.

Наш візник повернувся й відповів:

— З Принцтаунської в’язниці утік злочинець. Від того часу минуло вже три дні, і вартові стережуть усі дороги й усі станції, але не помітили ще жодних його слідів.

— Хто ж це такий?

— Це Сельден, нотінґгільський вбивець.

Я знав його справу, бо нею зацікавився Голмз через виключну звірячість і безсоромну брутальність, якою були позначені всі дії вбивства. Смертну кару замінили ув'язненням через сумнів в розсудливості його розуму, остільки поведінка його була жахлива.

Екіпаж виїхав на вершину, звідки відкрився перед нашими очима величезний простір болота, покритий кам'яними брилами і нерівними вершинами. З цього болота повіяв холодний вітер, від якого нас пройняли дрижаки. Десь там на цій похмурій рівнині ховається жахлива людина, зарившись у нору, як дикий звір, з серцем повним злоби проти людей. Не вистачало тільки цього для повноти важкого враження, що його робили пустеля, вітер та похмарене небо. Навіть Баскервіль замовк і щільніше закутався в свій плащ.

Раптом перед нами постала округла улоговина з чахлими дубами та ялинами по ній, понівеченими та зігнутими багатолітніми лютими бурями. Над деревами вивищувались дві вузькі вежі. Візник показав на них пужалном і промовив:

— Баскервіль Гол.

Сер Генрі підвівся, щоб подивитися, щоки його зашарілись, очі палали. Через кілька хвилин ми в'їхали в алею, де шум коліс заглушив шар упалого листя, і старі дерева склепінням сходились над нашими головами. Баскервіль здригнувся, коли ми проїжджали уздовж темної, довгої алеї, в кінці якої невиразно, як мара, бовванів будинок.

— Це сталося тут? — спитав він тихо.

— Ні, ні, тисова алея по той бік.

Молодий спадкоємець поглянув навколо похмурим поглядом.

— Не дивно, що дядько зле себе почував у такому місці, — сказав він. — Тут всякий боятиметься. Не далі як через півроку я поставлю ряд електричних ліхтарів, і ви не пізнаєте будинку, коли ґанок буде освітлено лямпою на кілька тисяч світел.

Алея закінчувалась широким майданчиком, укритим дерником, і ми побачили дім. У присмерку я помітив, що середина його палала ніби в тяжкій імлі, з якої виставав портик. Всю фасаду вкрито плющем, що його де — не — де розпинало вікно або герб. Від центральної маси здіймалось дві вежі — древні, зубчасті з великою кількістю бійниць. Праворуч і ліворуч до башт тулились нові прибудови з чорного граніту. З вікон з частими переділками лилося тьмяне світло, а з димаря на крутім даху здіймалась вузька смужка диму.

— Просимо в дім, сер Генрі, просимо в Баскервіль Гол. — 3 тіні портика виступив високий чоловік і відчинив двері екіпажу. На жовтій стіні передпокою проектувався жіночий обрис.

— Чи не пустете ви мене просто додому, сер Генрі? — спитав лікар Мортімер. — Жінка чекає на мене.

— Хіба ви не повечеряєте з нами?

— Ні, мені треба їхати. Напевне, мене дома жде робота. Я б лишився, щоб по казати вам будинок, але Барімор зробить це краще за мене. Прощавайте й ніколи не вагайтесь посилати по мене — чи в день, чи в ночі, хоч би коли я знадобився.

Шум коліс затих в кінці алеї, поки сер Генрі та я ввійшли в передпокій, і вхідні двері важко грюкнули за нами. Ми опинились у гарному помешкані, просторому, високому, з важкою стелею з старого дуба. У великому старовинному