Читати книгу - "Місто Боуган"

Старигань зліз із парканчика, й вони рушили до Допільського мосту: у Боугані стояла така година, коли джентльменам хочеться розваг.

— І до кого звернемся? — спитав газетяр. — Хто зараз насправді рулить Боуганом?

— У тім і питання, Доме, — сказав Старигань. — Питання з великої букви П, січеш?

*

Йолопи з поліси перегородили вхід до димопільського завулка.

Роззяви з дюн витягали шиї, аби роздивитися, що ж там за ними.

— Ану назад, засранці! — волала полісія. — Нам носилки тре сюда протягти, ага!

Якийсь розумака з натовпу не розгубився!

— Носилки йому поможуть, як мертвому припарки!

Натовпом прокотилося низьке хихотіння, навіть полісія доброзичливо долучилася. Боуган зроду-віку (й донині) був сам для себе нескінченним джерелом веселощів.

У завулку поліспектор опустився на коліна біля скривавлених решток і уважно придивився до слідів черевиків на посинілій плоті.

— Стиляги, — прошепотів він.

І показав салазі — малому роззяві щойно з Пустки, що стояв на колінах біля нього.

— Оце бачиш? — спитав спектор.

Він показав на специфічний слід черевика з набійками в калюжі крові.

— Це нам каже, що тут погуляли с-сини, — сказав він молодому. — А що це ще каже?

Роззява був із кмітливих. Він встав, повернувся до натовпу, що зібрався біля пащі завулка, й гучно звернувся до них.

— Знову самогубство, хлопці.

— Молодець, — прошепотів спектор.

Від річки на них накинувся вітер, різонув холодом, як ножем, сягнув кісток.

Ось і насувається на нас західна зима.

*

Манюня Гартнетт увімкнула кіно Маріо Ланци 1952 року — Пеґ тоді було вісімнадцять; вона завжди вираховувала, скільки років було її матері, коли зняли той чи інший фільм. Фільм називався «Тому що ти моя» — Ланца там ще «Гранаду» співав, легені у хлопця, як міхи. Вона хильнула «Джона Джеймсона» з чарки й закрила банку таблеток, розслабила старі кості й наготувалася насолоджуватися потоком транків і тремом голосу юного тенора.

Манюня в центрі.

Перед Манюнею сяють ліхтарі.

Пролунав знайомий стук у двері — такий стук завжди звучав пізно. Вона відповіла різким посвистом.

Зайшла Дженні Цзинь, сіла коло ліжка, налила собі віскі. Закинула свої мініатюрні фатальні ніжки на ліжко. Манюня чуло поклала на них долоню.

— Які там надворі поведенції, Дженні-зіронько?

— Та які там, Манюню, поведенції. Шо свині, шо собаки.

Манюня примружилася, розгледівши сліди зубів у Дженні на шиї.

— Це той твій Вовчик малий на тебе пащу роззявля, зіронько?

Дженні витягла косячок із кишені на цицьці своєї білої вінілової куртки. Спалила засранця нафіг.

— Це хай я собі тим голову мащу, — сказала вона. — Ану давай сюди, почуєш свіжину — захитаєшся.

Старшій пані вона розкаже рівно стільки, скільки треба, й ні слова зайвого.

*

На Бовісті Маку з Логаном спочили на ложі свого довгого шлюбу й тепер похмуро горнулися одне до одного під наступом зими. Він вперто принюхувався до неї, вишукуючи зрадливий запах — тавро іншого, але обману не виявив.

— Ти, бля, не смій мене кинути, — сказав він.

*

Мудак Берк і Вовчик Станнерс простували Великою Пусткою під величним шатром пітьми. Дійшли до потрібного повороту на Високому Плаї, і звернули, й вийшли на стежку хребтом, що оминала гранітний пагорб, і незабаром перед ними замаячив Восьмимильний міст — ніч справді була безмісячна, як старий і обіцяв, тож вони підійшли до води і спустилися берегом, а тоді майнули під арку моста.

Старий таки на них чекав.

Його за литки прикрутили до опори мосту, руки також зв’язали, більшість шкіри злупили, горло перерізали нафіг і спустили кров, як свині, так що вона чорніла під ним, та ще й очі вичавили — остання вишенька, шукай тепер наводки! Те, що лишилося від його шкіри, звисало білим клоччям і дрантям.

На опорі мосту прямо за підвішеним старим кров’ю вивели два слова:

З ЛЮБОВ'Ю

Мудак поглянув на Вовчика.

Вовчик поглянув на Мудака.

Вони притьмом рушили до Високого Плаю.

*

Ніч на Великій Пустці приносить острах і пориви вітровію, що розхитують Ґантів алюмінієвий фургончик. Серед повівів кричав, як фагот, бугайчик, ця сумовита птаха, а знадвору долинали загадкові шелести й шепоти, що лоскотали й без того розхитані Ґантові нерви.

Пульс досі не прийшов до норми.

У голові каша.

У вухах реве гарячий вітер.

Він здригався й напружувався від кожного звуку. Він благав ніч про прощення. В ногах пекли холодні зашпори віку, й, підвівшись із табуретки, він застогнав так само, як стогнав, сходячи в могилу, його бідолашний батько. Навіть стогін дістався йому у спадок. Він слухав вереск нічних істот надворі й мурмотіння в очеретах.

Він загорнувся в ковдру і задмухнув свічку. Він вийшов у пітьму. Він знав, що краще бути в ній, стати її агентом, аніж сидіти і тремтіти від почуття вини у фургоні. Він заплющив очі і спробував призвичаїтися до її близькості, її частоти.

Він ішов верховиною, а по той бік болотистої рівнини горіли боуганські вогні — Вавилон палав у жовтневій пітьмі.

Частина 2. Грудень

Вид із Манюниного бастіону

Ось Манюня: кіно подивилася, від сентиментальностей захмеліла, пригрілася в екваторіальній спеці під кількома пледами, трошки п’яненька від віскі і причмелена від таблеток, заходить у свою дев’яносту — Тятко Сус поможи — боуганську зиму, аж раптом ловить себе на дивному бажанні. Манюні несподівано схотілося підвестися з ліжка. Внизу, на вулиці де Валери, щойно перевалило за обідню пору, і вона надумала добряче там усе обдивитися. Ще й вилупок якийсь мучить акордеон, і хоч ти йому що.

Зітхнувши так, що аж легені затріщали, вона зіпхнула з себе ковдри, й від зусилля їй по лопатках побігли такі мурашки, що добрячого огира затоптали б. Мурашки — ще одне її щоденне випробування — були симптомом тридцяти років на таблетках без рецепта, на міцному спиртному й фільмах Геді Ламар.

— Чорт, — сказала вона, але сказала стоїчно.

Вона спустила ноги з ліжка для молодят. Мить посиділа, переводячи дух і уважно розглядаючи свої ступні. На думку Манюні, ходулі в неї й досі нічогенькі, взагалі кажучи, ось тільки на те, щоби поставити їх на долівку й невпевнено підвестися, пішла купа сил. Здається, від зусиль нирка підвернулася. Від болю їй аж скорчило поперек і все тіло ніби блискавка яка прошила — от мовби диявол штрикає її кілком. Вона знову сіла.

— Матінко сраного Суса, — сказала вона.

Вона звалила на тумбочку біля ліжка ослаблу руку й вивернула корито транків, що на цілу родину