Читати книгу - "Репортер"

у сараї, виконком відмовляв йому в житловій площі, бо він начебто продав свою квартиру в місті, а він її нікому не продавав, прописав туди дочку» а та через три роки вигнала старого на вулицю. Шекспір тому й геніальний, що писав сюжети, які не піддаються часу, круто мислив англієць, нашим літераторам отак би, а то все плачуть та стогнуть, хоч би один дав програмний твір, запропонував можливий вихід з тупика, а то тільки охання та зітхання.

Другий матеріал написав Кашляєв. Чесно кажучи, написав непогано — зачепив міністра фінансів за те, що той досі не видав єдиного роз’яснення для тих, хто переходить на самофінансування і самооплату; повне безладдя, а при нашому споконвічному старанні «тягти й не пускати» справі перебудови завдають величезної шкоди, промисловість топчеться на місці, особливо будівельники; його статтю вивісили на Червону дошку, а Павло Гунько похвалив Кашляева на летючці.

І відрядження в колонію, до Горенкова, пробив мені той самий Кашляєв. Спочатку хотіли послати нашого сибірського власкора, щоб зекономити на транспортних витратах, але Кашляєв стіною став на засіданні редколегії:

— Це тема Варравіна, він і мусить туди летіти, зрештою, існує журналістська етика, будемо її дотримуватись не на словах, а на ділі.

Виряджаючи мене, Кашляєв порадив:

— Якщо Горенков справді одержував такі божевільні преміальні, як повідомили з місцевої прокуратури, — бий наповал, гад і сутяжник. Якщо ж це не підтвердиться, захищай до останнього…

Коли я повернувсь із Загряжська, він домовився з головним про триденну відпустку, щоб я міг як слід написати; як завжди, в три дні я не вклався, я взагалі страшенно розкидаюсь, це моя біда: до цього я три місяці збирав матеріали про Новосибірськ — там псевдовчені морочать студентам голови, прикриваючись святими для кожного з нас поняттями про народну пам’ять; поліз у довідники і зразу ж наткнувся на бар’єри, бо мені знадобилися матеріали про власовдів, про міністерство пропаганди Геббельса, промови чорносотенців у Державній думі; поки головний написав клопотання в інститут воєнної історії, архів, поки все це обкатувалося в наших бюрократичних засіках, я захопився чудовою темою — музиканти створили хор церковних співів на старослов’янській, молитви шістнадцятого сторіччя, мороз поза шкірою пробігає, тільки в негрів є подібні «спірічвелс», скорбота й надія, правда, коли в негрів соло виконує співак — особливо великим був Армстронг, — то в нас багатоголосся, відчуття космічної надмирності, прощання з суєтним устремлінням землян.

Мене всі лають за те, що я розкидаюсь, усі, крім матусі моєї; зразково-показова мама, чесне слово: «Ніколи не роби того, що тебе обтяжує. Твій батько говорив: журналістика — це мистецтво, воно вимагає величезної віддачі і великого знання, що породжує великі печалі… Батько теж метався, завжди писав одночасно три, чотири статті, одне підштовхує друге, все в світі взаємозв’язане, осібність закінчилася, коли винайшли паровоз, це утопія — повернути чудове патріархальне минуле, завжди треба звикати до нових умов, думати, як їх пристосувати до себе, а не розчинятися в них… Письменник, який точно фіксує те, що відбувається довкола нього, ніколи не стане великим, треба нав’язувати тим, хто поряд з тобою, свою мрію, а мрія завжди несе в собі добро». — «Гітлер також був ве-ли-ким мрійником…» — «Ні, Гітлер не був мрійником, Ваню. Він був маніяком, навіженим. На певних етапах це подобається натовпу, котрий втратив віру у можливість вирватися з безвиході добром, розумом, аналізом… Тоді головне — знайти ворога, чужинця, від якого всі напасті… Як не дивно, це страшенно об’єднує середину, яка не має власної думки… Батько правильно говорив: «Від фашизму — чиїм би він не був за національною визначеністю — є лише одна панацея: культура, причому не казенна, шкільна, а широка, демократична».

Кашляєв прочитав мої начерки до матеріалу про Горенкова одним духом:

— Так це ж тільки частина, — замислено мовив він, — якесь відчуття айсберга, багато недомовленостей, лінії сягають у запитальні знаки.

— Збираю інформацію, — відповів я. — Чурін, заступник міністра, від мене ховається, довелося балакати з Кузінцовим…

— А хто це такий?

— Помічник.

Кашляєв здивувався:

— Не твій рівень. А що, цікавий помічник?

— Цікавий… Доктор наук, до речі…

— Як його звати?

— Федір Хомич… А що?

— Та нічого, прізвище поширене… Між іншим, я не зрозумів, яку причетність до цієї справи має Карімов? Будь з ним обережніший, усе-таки поки що він прем’єр-міністр автономної республіки, можливі національні амбіції…

— По-твоєму, критикувати треба тільки росіян? Башкири, євреї й литовці — недоторкані? Який же ми тоді Інтернаціонал?

— Я теж так вважав… Поки не нагрівся…

— На чому?

— Керівником ансамблю «Ритм» був Юозас Якубайтіс, почалося вищання, мовляв, шовінізм і все таке інше… Отже, раджу тобі, будь обережніший з Карімовим. Є Горенков, ним і займайся…

— Він — ланка в ланцюгу.

— Якому ланцюгу? — Кашляєв знизав плечима. — Не вдавайся в химери загальної підозріливості.

— У мене факти. А як казав наш великий кормчий, факти — вперта річ.

— Я не бачу фактів. Я бачу фрагменти.

— Правильно. Ти бачиш цеглу, готову до мурування, але ще багато чого не вистачає й немає цементу… Я в пошуках, закинув сіті, цими днями надійдуть відповіді — з іменами, телефонами, посиланнями на документи… Відіб’єш мені ще два дні свободи?

— Спробую. Але не обіцяю: запарка в зв’язку з конференцією, буде багато поточних справ… Моя тобі порада, — повторив він, — визначи тему, повісимо справу на прокуратуру, нехай вони пишуть розгорнуте пояснення, зрештою, ти не приватний детектив…

Кашляєв все ж таки добився для мене ще один день; ранок я провів у старого Маркаряна — він передав мені ціле досьє: «подарунок від старого вовка молодому; борись, Ваню, поки молодий». Коли мені виповнилося тридцять, я сидів біля ілюмінатора АН-24, вибивши відрядження на ВАМ; у небі склав вірші: «Мені тридцять, мені тридцять, мені скоро шістсот, минув мій останній юнацький годок…» Хіба це не правда, що після тридцяти всі ми їдемо з ярмарку, Пушкін почував себе старим, а скільки вже написав?! Писарєв? Загинув у двадцять три… Добролюбов? До тридцяти не дожив… А Лермонтов? Будь прокляте моє нехлюйство, ми не вміємо працювати, обломови, манілови, аби тільки облегшити душу в застіллі, справжнісінькі солов’ї… Ось вони, витрати демократії: працюй не працюй, все одно зарплата капає, та й народ у нас добрий — сьогодні я тебе погодую, завтра ти мене, так усе життя можна просвистати, ніякого страху за завтрашній день.

Після другої зустрічі з Маркаряном, бесід в Академії архітектури (з’ясувалося, що саме Чурін підписує замовлення художникам на оформлення нових об’єктів), розмов по телефону з Карімовим (він мені дав свій домашній номер, «дружина