Читати книгу - "Репортер"

не така страшна, як секретар, у тих природжений інстинкт оберігати шефа, дзвоніть у будь-який час») я прийшов до Кашляєва і, розклавши блокнот (збираю гроші на кишеньковий диктофон, але купувати треба з міні-касетами, а вони дорогі, фарцовщики за них деруть три шкури, сорок карбованців за штуку), розповів йому всю версію майбутнього матеріалу.

Слухав він мене уважно, навіть трохи затаєно, спитав, у якій мірі надійні статистичні викладки про той прибуток, що дав експеримент Горенкова, спитав також, чи не було в справі анонімок, на підставі яких доказових матеріалів його посадили, а загалом концепцію мою схвалив.

— Але вільних днів я тобі більше не дам, — твердо заявив він. — Працюй тут, запарка, треба читати полоси.

Полоси то полоси; я працював у своєму закутку після восьмої, коли в редакції лишався тільки черговий заступник головного редактора, відділ інформації, секретаріат і «свіжа голова»; солодка пора для творчості, чашка кави, тиша, чекання завтрашнього шквалу новин, раніше такого ніколи не було, газету спроквола переглядали, тепер почали читати по-справжньому, відчуття безупинної нарзанності, немов укритий пухирцями, бігун перед стартом, одним словом — життя…

… Маркарян подзвонив уранці, коли я, прочитавши нашу полосу, хотів був повернутися до справи Горенкова, саме тоді заскочив Кашляєв — треба звести докупи наші з ним правки, — а старий Маркарян бубонів у трубку:

— Запиши прізвище: Русанов, Віктор Микитович… Прямо на нього не виходь, придивись через архітекторів і реставраторів…

— Як, як?! — перепитав я — в трубці щось тріщало. — Віктор Микитович?

— Так. Але ти при ньому дуже не просторікуй, хлопці з «Времени» вважають, що він причетний до будівельної мафії — кому дати замовлення на розпис будинку, кого — з різних причин — відкинути.

… Кашляєв діждався, поки я закінчив розмову зі старим, — мою правку прийняв неуважно, хоч і було що спитати, та не спитав, пішов до себе, а мене невдовзі викликали на п’ятий поверх. Повернувшись, я був страшенно здивований: блокнот з усіма записами про справу Горенкова, Карімова, Кузінцова зі столу зник, хоч я вийшов лише на двадцять хвилин.

Я пошукав у столі, в портфелі — блокнот як у воду канув.

Що за чортівня, розсердився я, куди він міг подітися? Спустився в секретаріат, поглянув там, спитав дівчат, чи не залишав ненароком блокнота; потім пішов по коридорах; у відділі інформації Микола Сидоров сказав, що до мене заходив Кашляєв: «Більше в тебе нікого не було, двері в мене завжди відчинені, я помітив би, якби хтось зайшов чужий».

Не знаю, що мене підштовхнуло, але я помчав до Лізи Наришкіної. Після того як ми розсталися, наші стосунки склалися по-новому, в них з’явилася та міцність, якої раніше, дивна річ, не було; вона на моє прохання подзвонила Кашляєву, щоб той зайшов з матеріалом: «Десять хвилин я тобі обіцяю, — всміхнулася вона мені, — він не вирветься, я його затримаю».

… У кабінеті Кашляєва на столі лежав плаский «дипломат» з номерним кодом-заскочкою. Я спробував відкрити її, — не піддалася, замкнув. В редакції замикати «дипломат»? Та ще й на код? Навіщо? Я витяг з кишені складаний ніж, трохи натиснув на гвинт, прокатав цифри, почув легеньке клацання, відкрив кришку і побачив свій блокнот. Якусь мить я роздумував, а тоді подзвонив Єлизаветі й попросив потримати «пацієнта» ще десять хвилин.

— Добре, — відповіла вона, — зроблю.

Я збігав до себе, взяв камеру, заряджену плівкою «400», — хоч у темряві знімай, — переклацав свій блокнот, проглянув ще раз, аби назавжди вкарбувалося в пам’ять, закрив кришку «дипломата» мого боса і поставив ті ж цифри.

Повернувшись у свій закуток, набрав телефон Гіві Квіцінія; він працював у сьомій юридичній консультації, вів справи, пов’язані з захистом бандитів і скубачів.

— Старик, ти мені потрібен, — схвильовано мовив. — Зараз. Негайно. В редакції.

— Сталося щось?

— Так.

— А ти був тверезий?

— Старик, я продав мотоцикл, все страшніше, ніж ти думаєш.

… Перед початком летючки Кашляєв зазирнув до мене:

— Послухай, може, виправиш листи будівельників, я в запарці, а на летючку не можна не піти…

— У мене блокнот пропав, — сказав я, не дивлячись на нього: в такі моменти на людину можна й не дивитись, ти її шкірою відчуваєш…

Кашляєв спокійно відказав:

— Візьми в мене.

— Що?!

— У мене їх у столі повно…

— Ти не зрозумів: пропав блокнот з усіма матеріалами про Горенкова.

— Не вигадуй, — він махнув рукою. — Розбери купу гранок, що валяється на столі, кому він потрібен…

— Я перебрав усе, — відповів я. — Все, розумієш? А без цього блокнота мій матеріал горить синім полум’ям. Там імена, цифри, факти.

Кашляєв присів на підвіконня (чомусь він дуже полюбляє це місце, часто примощується коло відчиненого вікна, страшно дивитися, — відхилиться назад, і кінець), потер скроні тонкими пальцями з коротко обгризеними нігтями, напружено про щось думав, а тоді сказав:

— Головне — бути спокійним. У крайньому випадку, я виб’ю тобі повторне відрядження в Загряжськ…

— Крайній випадок має бути негайно, — твердо мовив я. — Або матеріал буде, або на ньому треба ставити крапку. З моєї вини. Через паршиве нехлюйство. Виправдання для себе я не бачу…

Кашляєв схопився з підвіконня, кинув на ходу, щоб я почекав його, «йду до головного»; повернувся через двадцять хвилин скуйовджений, блідий:

— Ми, відділ, скинемося! Ти зможеш полетіти в Загряжськ! Я перший дам тобі четвертак.

Він сказав це з непідробленою щирістю, дивлячись мені в очі, — сама товариськість і чесність, — і саме в цю мить мені стало дуже страшно, як ніколи в житті.

X

«Головне управління кримінального розшуку, полковникові Костенку В. М.

Рапорт

О 19 годині 52 хвилини ювелір Завер вийшов від Глафіри Анатоліївни Руміної, тещі журналіста Івана Варравіна, і подався до касира універмагу Тамари Глібовни Аристархової, де був сорок три хвилини.

Після цього він, так само не входячи ні з ким у контакт, сів у тролейбус і повернувся додому, а Аристархова в цей час поїхала до реставратора Русанова Віктора Микитовича. Зустріч тривала тридцять одну хвилину, після чого Аристархова повернулася додому, а Русанов, узявши таксі, помчав до Кузінцова Ф. X., у квартирі якого пробув десять хвилин, не відпустивши при цьому водія дванадцятого таксопарку Нікулькова П. М.

Старший лейтенант Ступаков М. А.»

XI

Гіві Квіцінія

З Варравіним він подружився за досить трагічних обставин: прийшла анонімка, а час був такий, що цей фольклор високо цінився і був дуже принадний: анонімник писав, що слідчий районного управління внутрішніх справ Квіцінія допомагає своїм однокровцям в «кепі-аеродромах» налагоджувати підпільні зв’язки з риночними перекупниками фруктів.