Читати книгу - "Книга дзеркал"

— У мене були подібні розмови з Лорою. Можливо, якісь спогади відносні, можливо, наші спогади дещо замовчують чи навіть змінюють, але думаю, що вони тільки до певної міри відносні.

— Вони відносні не тільки до певної міри, — заперечив він мені. — Дозволь навести тобі приклад. Маленьким ти губився в торговому центрі, коли батьки ходили по крамницях?

— Нічого такого не пригадую.

— Ну, у п’ятдесяті і шістдесяті роки, коли скрізь почали з’являтися торгові центри, які замінили навколишні крамниці, один із постійних страхів матерів у всьому світі був загубити своїх дітей у натовпі. Діти цього покоління не раз чули таку страшилку, і їм завжди наказували триматися ближче до своїх мам. Страх заблукати чи бути вкраденому в торговому центрі закарбований у глибині їхніх спогадів, навіть якщо свідомо вони не можуть нічого про це згадати.

Вайдер устав і налив два келихи віскі, один із яких поставив переді мною, а потім знову сів. Він затягнувся сигарою, зробив ковток віскі, поглядом запрошуючи мене зробити те саме, а тоді продовжив.

— Кілька років тому я провів експеримент. Я взяв зріз студентів, що народилися в цей період. Ніхто з них не міг згадати, чи дитиною вони губилися в торговому центрі. Тоді я під гіпнозом навіяв їм, що насправді вони губилися. Що ви думаєте, сталося? Три чверті з них згодом заявили, що вони згадали, як заблукали в торговому центрі, й навіть описали свій досвід: які налякані вони були, як співробітники знайшли їх і привели до мами, як по гучномовцю оголошували, що Томмі чи Гаррі знайшли в кафе. Вони здебільшого відмовлялися вірити, що це всього лише гіпнотичне навіювання в поєднанні з давніми дитячими страхами. Вони надто добре «пам’ятають» ті події, щоб повірити: насправді такого не було. Якби ж я сказав комусь, хто народився і виріс у Нью-Йорку, що на нього в дитинстві напав алігатор, наприклад, результат був би нульовим, адже в них дитячого страху перед алігаторами немає.

— На що ви натякаєте? — запитав я.

Я не хотів більше пити і самого лише запаху алкоголю було достатньо, щоби мене знудило після вечері, яку я змусив себе з’їсти. Я втомився і думав про те, чи їздять ще автобуси.

— Натякаю? Ну, я маю на увазі, що коли запитав про дитячі спогади, ти розповів мені про щось безпечне і звичайне: дитина грає на балконі шматком деревини. Але мозок не так працює. Мусить бути дуже вагома причина, чому ти згадав це, а не щось інше, коли припустити, що це правда. Імовірно, у планці був цвях і ти поранився, навіть якщо більше нічого не можеш згадати. Імовірно, балкон був на верхньому поверсі, ти міг упасти, і твоя мама аж крикнула, коли побачила тебе там. Коли я почав працювати з…

Він замовк, ніби замислився, чи варто продовжувати. Мабуть, вирішив, що таки варто, і продовжив.

— Деякі люди переживають дуже травматичні моменти, які з часом перетворюються на серйозні блокування. Це так званий «синдром боксера»: коли життя вибиває тебе за межі рингу, ти не можеш знайти в собі достатньо мотивації, щоб стати чемпіоном. Інстинкт самозбереження стає сильним сповільнювачем. Отож, коли групу студентів можна переконати, що вони колись губилися в торговому центрі, то когось, із ким це справді трапилося, не можна переконати, що насправді такої травматичної події ніколи не було і що того дня мама просто купила йому нову іграшку? Нереально скасувати наслідки травми, можна видалити лише саму травму.

— Іншими словами, ви грубо латаєте чиюсь пам’ять, — сказав я, але одразу пошкодував про свою прямолінійність.

— Якщо багато людей підставляють себе під скальпель заради більш привабливих грудей, носа і сідниць, то що може бути поганого в пластичній хірургії для пам’яті? Особливо якщо ми маємо справу з людьми, котрі нічим не кращі, аніж зламані іграшки, які не в змозі виконувати свою роботу чи правильно функціонувати.

— Тобто ви говорите про промивання мізків? А що відбувається, коли спогади зринають у найбільш недоречний момент? Що робити, якщо в альпініста ця блокада раптово повертається, коли він висить на мотузці, а висота — три тисячі футів?

Він подивився на мене зі здивуванням і легкою стривоженістю. Досі його тон був ледь поблажливим, але опісля я вловив нотку страху, що змішалася зі здивуванням.

— Дуже хороше запитання. Бачу, ти розумніший, аніж я вважав, — не ображайся. Тож що станеться в такому разі? Очевидно, дехто вважатиме винною людину, яка, за твоїми словами, халтурно полатала мізки альпіністу.

Задзвонив телефон, але він не відповів, і я подумав, чи це часом не Лора.

Потім він, застосувавши вже знайому тактику, раптово змінив тему. Напевно, подумав, що і так забагато розповів про свої експерименти.

— На жаль, Лора не змогла прийти. Можливо, тоді наша розмова була би приємнішою. Знаєш, я і так знаю про ваші стосунки, тому немає потреби більше брехати. У нас із Лорою немає жодних секретів одне від одного. Вона ж розповідала тобі про Тімоті, так?

Я знав, що він не блефує, тому підтвердив його здогад. Я навіть зніяковів, позаяк був спійманий на місці злочину, і сказав собі, що в них із Лорою виявився глибший зв’язок, ніж я уявляв, у них існувало своє таємне місце, куди, попри мої ілюзії, мене не допускали навіть як гостя.

— Коли я запитав тебе про ваші стосунки, я вже знав, що ви разом, — сказав він. — Це був просто тест.

— Який я провалив.

— Припустимо, ти вирішив проявити обережність, а моє питання було нетактовне, — заспокоїв він мене. — Що Лора означає для тебе? Тобто, як ти гадаєш, що вона означає?

— Багато.

— Ти не вагався з відповіддю, — промовив він. — Тож сподіватимуся, що у вас усе буде добре. Хтось розпитував тебе про візити сюди?

— Ні.

— Якщо хтось спитає, то одразу скажи мені, хто б це не був, гаразд?

— Звичайно.

— Дуже дякую.

Я вирішив зіграти за його правилами, тому цього разу тему раптово змінив я.

— Ви коли-небудь були одружені?

— Річарде, моя біографія повністю доступна для всіх. Я здивований, що ти ніколи не читав її. Ні, я ніколи не був одружений. Чому? Адже, коли був молодим, то тільки вчився й робив кар’єру, що сталося зовсім не скоро. Якщо дві людини зустрічаються, коли вони молоді та дорослішають разом, для них легко миритися