Читати книгу - "Книга дзеркал"

Швидко прочитавши перші кілька сторінок, що рясніли незнайомими мені науковими термінами, я потім поклав рукопис назад, намагаючись розташувати речі більш-менш так, як їх знайшов.

Мені не хотілося, щоб Вайдер помітив, що я виявив його сховок або рився в його будинку.

Одного разу пополудні я геть забув про час, і спустившись униз, наткнувся на професора, який розмовляв із Дереком. Дерек пішов, і Вайдер запросив мене залишитися на вечерю. Він був стомлений і здавався похмурим та заклопотаним. Мимохідь він привітав мене з публікацією оповідань, про що він, імовірно, дізнався від Лори, однак не розпитував про це детальніше, хоча я б з радістю розповів. Почався сильний снігопад, і я подумав, що мені було б краще піти, позаяк дороги можуть перекрити, проте не наважився йому відмовити.

— Запросимо Лору приєднатися? — запропонував він. — Ну ж бо, я наполягаю. Якби я знав, що ти ще тут, я би й сам запросив її. Сьогодні ми працювали разом.

Поки він шукав у холодильнику стейки, я пішов у вітальню і зателефонував додому. Лора відповіла майже одразу. Я сказав, що Вайдер запросив нас обох на вечерю.

— Він сам запропонував зателефонувати мені? — пробурчала Лора. — Де він зараз?

— На кухні. А що?

— Річарде, я недобре почуваюся. Погана погода, і я б радила тобі якомога швидше йти додому.

Я не наполягав. Сказав їй, що повернуся, як тільки зможу, і поклав слухавку.

Коли я повернувся до покою, Вайдер здивовано на мене подивився. Він зняв піджак, на ньому був білий фартух із червоною вишивкою на грудях: «Я не знаю, що роблю». Здавалося, він схуд, і кола під очима стали темнішими, ніж раніше. Освітлене різким неоновим кухонним світлом, його обличчя здавалося старшим на десять років, а впевнена манера поведінки того вечора, коли ми зустрілися, здавалося, поступилася місцем майже зацькованому вигляду.

— Ну, що вона сказала?

— Вона сказала, що їй не хочеться виходити в таку погоду. І…

Він зупинив мене жестом.

— Могла б придумати кращу відмовку.

Вайдер узяв один зі стейків і кинув його назад у холодильник, голосно грюкнувши дверима.

— Жінки можуть сказати, що хворі, не вдаючись у подробиці, хіба не так? Це одна з основних переваг у житті. Спустися-но в погріб і візьми пляшку червоного вина, будь ласка. У нас сумна, самотня парубоча вечеря. Жоден із нас не футбольний фанат, але ми можемо подивитися гру, пиво, відригати, робити все, що повинні робити задоволені чоловіки.

Коли я повернувся з погреба з вином, у великій сковороді вже шкварчали стейки, а Вайдер готував картопляне пюре швидкого приготування. Одне з вікон було відчинене, і вітер задував всередину великі сніжинки, які миттєво танули на теплому повітрі. Я відкрив пляшку вина і, слухаючись його, налив вино в пузату карафку.

— Без образ, але якби рік тому я попросив Лору прийти, вона б миттєво опинилася тут, навіть якби там була жахлива злива, — сказав він, зробивши великий ковток віскі. — Послухай пораду старого, Річарде. Як тільки жінка відчуває, що ти до неї не байдужий, вона починає усвідомлювати свою силу і намагатиметься домінувати над тобою.

— Що ви маєте на увазі під «не байдужий»? — спитав я.

Він не відповів, а просто пильно на мене подивився.

Ми їли в тиші. Вайдер поспіхом приготував стейки, і вони були практично сирими, а в картопляному пюре виявилося повно грудок. Він сам випив майже всю пляшку вина і, коли ми перейшли до кави, влив туди велику чарку бурбона і випив її. Надворі буря перетворилася на завірюху.

Після вечері він поставив тарілки в посудомийну машину і запалив сигару, яку дістав із дерев’яної коробки. Запропонував і мені, та я відмовився і запалив «Марлборо». Деякий час він курив із відсутнім виглядом, і, здавалося, забув про мене. Я саме збирався подякувати йому за вечерю і сказати, що йду, коли він почав говорити.

— Річарде, який твій найдавніший спогад? Я маю на увазі хронологічно. Зазвичай людина починає пам’ятати з віку від двох із половиною до трьох років.

На кухні горіло неонове світло, але у вітальні було напівтемно. Він говорив, розмахуючи руками, і запалений кінчик сигари залишав складні візерунки в темряві. Довга борода робила його схожим на біблійного пророка, у якого більше не було видінь, а він усе ще намагався почути голос із небес. На безіменному пальці правої руки професор носив червоний дорогоцінний камінь, який загадково сяяв, коли він виймав сигару з рота. Стіл між нами, накритий великою білою скатертиною, скидався на поверхню глибокого, холодного озера і розділяв нас сильніше, ніж стіна.

Я ніколи не думав про свій перший спогад «у хронологічному порядку», як він висловився. Але через усього лише кілька хвилин він почав виринати з пам’яті й складатися в моїй голові в цілісну картину, тож я ним поділився.

— Я навідував тітку Корнелію у Філадельфії. Ви маєте рацію: мені було три роки, це сталося десь за місяць до мого третього дня народження, початок літа 1969 року. Я стояв на балконі, який видавався дуже великим, і намагався відірвати від зеленої шафки дерев’яну планку. На мені були шорти та білі сандалі. Потім прийшла мама і забрала мене звідти. Я не пам’ятаю, як ми їхали в поїзді або в машині, і не пам’ятаю будинку своєї тітки чи які вона з чоловіком були на вигляд. Я просто пам’ятаю ту планку, шафку і балкон із плиткою масляного кольору, а також сильний запах їжі, який, мабуть, доносився з кухні, десь біля балкона.

— Тож тобі було приблизно три роки, коли Армстронґ ступив на Місяць, — сказав він. — А у вас був телевізор у той час? Ти ж розповідав про літо.

— Звичайно. Це був маленький кольоровий телевізор на підставці у вітальні біля вікна. Пізніше ми купили більший, «Соні».

— Твої батьки, найімовірніше, дивилися приземлення на Місяць — один із найважливіших моментів у світовій історії. Ти пам’ятаєш щось про це?

— Я знаю, що батьки дивилися, адже вони говорили про це впродовж багатьох років. Того дня батько був у стоматолога, і мама зробила йому настій ромашки для полоскання. Він якось примудрився ошпарити чаєм рот. Я чув цю історію десятки разів. Але я не пам’ятаю, як Ніл Армстронґ сказав свої знамениті слова, і не бачив, як він підстрибував на поверхні Місяця, наче велика біла лялька. Звичайно, пізніше я це подивився.

— От бачиш? У тому віці для тебе висадка на Місяць взагалі