Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Мабуть, не випадково, що напад на Володимирець і вбивство в Парослі співпали в часі з нарадою волинської ОУН, яку 15 лютого 1943 року провів Василь Івахів у селі Піддубці Луцького повіту. На цій нараді йшлося про можливості місцевої організації в разі потенційного збройного повстання. Можна з великою ймовірностю припустити, що на нараді було обговорено перебіг атаки «першої сотні» УПА на Володимирець і Парослю. Проте саму операцію найпевніше слід пов’язати з інспекцією Івахіва та бажанням перевірити бойову спроможність створюваних підрозділів. На нараді йшлося також про активізацію дій УПА проти радянських партизанів. Івахів, погодившись на збільшення числа партизанських загонів, водночас порадив підлеглим не афішувати своєї діяльності. Він також заявив: «...в центрі є переконання про несвоєчасність організування збройного виступу... Питання збройної боротьби ще не визріло і з цим треба зачекати»[70].

Менш ніж через два тижні після різанини в Парослі, 22 лютого 1943 року, поблизу Висоцька німецька облава натрапила на «першу сотню» УПА. Після короткої сутички упівці відступили, проте в бою загинув сотенний «Довбешка-Коробка». Смерть Перегіняка не означала кінця підрозділу — командування ним перебрав Никон Семенюк «Ярема».

Виступ проти німців

III конференція ОУН-Б

17–23 лютого 1943 року поблизу Олеська відбулася III конференція ОУН-Б. У ній взяли участь, зокрема, Микола Лєбєдь, Роман Шухевич і Михайло Степаняк. Конференція, що важливо, відбулася після перемоги Червоної Армії під Сталінградом, але до її поразки в битві під Харковом у березні 1943 року. Отже, бандерівцям могло здаватися, що поразка Німеччини вже дуже близька. Вони були переконані, що остаточну битву за незалежність їм доведеться вести з СРСР або Польщею, а може, й обома ворогами водночас. Початок боротьби з німцями вважався тактичним ходом, спрямованим на зміцнення їхніх позиції у розмовах із західними союзниками.

Програмний виступ виголосив Михайло Степаняк, котрий застеріг, що СРСР може перемогти в війні. Він запропонував негайно розпочати повстання проти німців і звільнити Україну від окупації до приходу Червоної Армії. На його думку, створення українського уряду могло би сприяти збільшенню розбіжностей у поглядах між західними союзниками та СРСР, а відтак прискорити початок нової війни. Він також запропонував створити спільні збройні сили та надпартійне керівництво, в якому поруч із ОУН з’явилися би представники інших українських угруповань. Врешті, схоже, концепцію Степаняка було підтримано. Вирішено розпочати відкриту партизанську війну на Волині, хоча, не ясно, чи вже тоді було визначено точний час її початку. Новостворена партизанська армія мала називатися Українською Визвольною Армією (далі — УВА).

Цікаво, що був скасований обов’язок підносити праву руку як організаційне привітання. То був один із індикаторів настання ідеологічних змін. До членів ОУН, які потрапили до Східної України, місцеві мешканці поставилися з недовірою. Ідеї інтегрального націоналізму не користувалися популярністю серед жителів Сходу, а бандерівців вважали фашистами та німецькими союзниками. За цих обставин, а також, зважаючи на можливу перемогу демократичних Сполучених Штатів і Великобританії, бандерівці вирішили відмовитися від скомпрометованих гасел і понять. З тієї ж причини незабаром після конференції Лєбєдь вирішив, що бандерівська ОУН буде відтепер називатися ОУН-СД — самостійників-державників, щоб пізніше перетворитися на ОСД — Організацію Самостійників-Державників. Утім, влітку 1943 року було вирішено, що й надалі вживатиметься стара назва ОУН-Б.

Політика, яку провадив виконувач обов’язків провідника Лєбєдь, викликала невдоволення частини керівництва ОУН. Його звинуватили в диктаторських нахилах, що виявлялося, зокрема, в обмеженні можливостей для свободи дій регіональних провідників. Невдоволення було особливо помітним серед офіцерів колишнього батальйону «Нахтіґаль». На зустрічі керівництва ОУН-Б, яка тривала з 11 до 13 травня, дійшло до відвертого виступу його опонентів. Лєбєдь, заскочений критикою, покинув засідання, щоб таким чином його зірвати. Проте за його відсутності члени проводу позбавили Лебедя повноважень та утворили колегіальний керівний орган у вигляді триособового Бюро Проводу. Таким чином, контроль над ОУН перебрав тріумвірат у складі Зиновія Матли, Дмитра Маївського та «першого серед рівних» Романа Шухевича.

А тим часом, коли в Галичині тривала боротьба за лідерство в ОУН-Б, на Волині Дмитро Клячківський «Клим Савур» заходився виконувати рекомендації III конференції ОУН-Б.

Український бунт

На початку 1943 року українська поліція в приналежному до РКУ комісаріаті Волинь-Поділля налічувала 11 870 осіб. Водночас у німецьких підрозділах (без урахування слабких військових частин) було 453 поліцаїв та 954 жандарми з поліції порядку. Поліція, безумовно, була важливим інструментом окупаційної політики, адже вона допомагала німцям контролювати опанований терен. Українське підпілля глибоко її інфільтрувало, адже провідники націоналістів від самого початку передбачали, що в належний момент члени цього формування перейдуть на їхню сторону.

Отож, збройний виступ ОУН-Б конче мусив бути пов’язаний із бунтом поліцаїв. Відтак не виключено, що бандерівське керівництво на Волині відразу після отримання інформації про підсумки III конференції ОУН-Б віддало своїм людям наказ піти в партизани, а це дезертирство породило ланцюгову реакцію — спроби німецької протидії та в підсумку втечу решти поліцаїв. Втім, можливо, що й без того заплановане дезертирство було прискорене викриттям поліцаїв, пов’язаних із ОУН, і загрозою арешту з боку ґестапо. Надзвичайно цікаву інформацію містить запис розмови, яка відбулася в липні 1943 року між командиром 1-ї партизанської бригади особливого призначення полковником Антоном Бринським, підпорядкованим військовій розвідці Червоної Армії, та майором Лівановим: «Шляхом провокації [Бринському на початку 1943 року. — Ґ. М.] вдалося [...] зробити так, що в чотирьох районах німці почали заарештовувати поліцаїв і розстрілювати їх. Тоді поліцаї втекли до лісу [...]. В результаті на Волині спалахнуло повстання проти німців»[71]. Якщо вірити словам Бринського, радянські партизани, прагнучи сприяти дезертирству в поліції та послабити таким чином німців, не передбачили, що поліцаї, замість того, щоб іти до їхніх загонів, потраплять до націоналістів. Тож вони необачно прискорили активізацію дій бандерівського партизанського руху (з чого, звичайно, аж ніяк не випливає, наче то радянські партизани прагнули спровокувати націоналістів до кривавих розправ із польським населенням, що, цілком очевидно, було «авторським» задумом керівництва ОУН-Б). Сьогодні важко стверджувати, чи запропонована гіпотеза вірна — не виключено, що слова Бринського вводять в оману.

Дезертирства почалися на початку березня 1943 року. Поліцаї втікали не тільки з дільниць у невеликих містечках, а й у великих містах — Ковелі, Луцьку, Горохові. Як правило, вони при цьому звільняли в’язнів і ліквідували німецьке керівництво. Нерідко «принагідно» гинули також окремі поляки, котрі, либонь, перебували в чорному списку ОУН.

9 березня