Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

1943 року боївка ОУН-Б під проводом Івана Климишина «Крука» напала на Бережці. Скориставшись сум’яттям, українські поліцаї атакували німців і вбили їх (усіх десятьох). 18 березня 1943 року українські поліцаї прикінчили коменданта й утекли з поліцейської дільниці в Боремелі. Уночі 20 (або 22) березня 1943 року з Луцька з ініціативи Степана Коваля «Рубашенка» дезертирував господарський батальйон поліції, що налічував триста двадцять осіб. Разом із ним до партизанів перейшли охоронні підрозділи та районна поліція (близько 200 осіб). Перед відходом вони розтрощили в Луцьку табір для військовополонених, звідки звільнили близько сорока осіб, і збірний пункт для примусових робітників. Батальйон відступив до околиць містечка Колки, де на його базі було утворено курінь УПА на чолі з «Рубашенком». У ніч з 25 на 26 березня 1943 року упівці обстріляли Мацеїв. У погоню за партизанами німці відправили 103-й поліцейський батальйон, який налічував близько двохсот двадцяти осіб. Одразу ж після виходу з містечка поліцаї дезертирували та утворили курінь УПА, який очолив ініціатор утечі — Іван Климчак «Лисий». 6 квітня 1943 року трапився бунт української поліції в Ковелі. В повідомленні радянських партизанів сказано: «Поліція убила 18 німців, звільнила арештованих з в’язниці та розпустила табори примусової праці»[72]. Спроби дезертирства не завжди закінчувалися успіхом. У Здолбунові українські поліцаї відмовилися виконувати накази. Німці негайно їх роззброїли, дванадцятьох розстріляли, а решту відправили до Німеччини.

Загалом, у період між 15 березня та 10 квітня 1943 року з поліції дезертирували близько п’яти тисяч осіб, багато з яких залишилися в партизанських загонах. Керівниками партизанської боротьби стали Василь Івахів і Дмитро Клячківський. Коли 13 травня 1943 року в сутичці з німцями Івахів загинув, Клячківський набув необмеженої влади над усіма. Бандерівські партизани майже ніколи не вживали прийнятої на III конференції назви «Українська Визвольна Армія», бо замість неї з кінця квітня й початку травня 1943 року використовували спопуляризовану Боровцем назву «Українська Повстанська Армія» — УПА. Не без підстав було вирішено, що то найліпша з пропагандистської точки зору назва. Водночас до спільної боротьби намагалися залучити інші українські угруповання. УПА Тараса Бульби-Боровця відмовилася підкоритися бандерівцям, натомість їм вдалося скоординувати спільну діяльність із підрозділами партизанів-мельниківців.

Від часу дезертирства поліції, з березня 1943 року, на Волині почали зростати антинімецькі настрої. Вони часто були пов’язані з антипольськими чистками, себто, спрямовані і проти німців, і проти поляків, причому кількість польських жертв зазвичай у кілька разів перевищувала німецькі втрати. Варто відзначити, що німцям убивства поляків шкодили, оскільки дезорганізовували запілля фронту.

В першу чергу партизани вирішили завдати удару цивільній адміністрації окупанта, прагнучи запобігти стягуванню контингентів. Чимало атак були скеровані в адміністративні органи, де вбивали працівників і палили документи. Водночас повстанці нищили молокозаводи, млини, лісопилки тощо. Підрозділи УПА також нападали на районні адміністративні центри та містечка, де німці влаштували так звані опорні пункти, громлячи слабші дільниці. Вони влаштовували засідки на дорогах, знищуючи невеликі групи німецьких поліцаїв. Також упівці чинили напади на деякі каральні експедиції, скеровані проти українського цивільного населення. Натомість вони рідко атакували залізничні шляхи, позаяк не були зацікавлені в послабленні сил Вермахту, який воював проти СРСР.

Успіхи бандерівських партизанів зумовили, що у травні 1943 року «Клим Савур» постановив, щоб УПА узяла на себе всю повноту влади на теренах, охоплених партизанськими діями. 20 травня 1943 року була оприлюднена заява, в якій проголошено боротьбу з будь-якою анархією. В червні 1943 року бандерівці відчули себе достатньо сильними, щоб постановити зламати опір бульбівців і мельниківців — упродовж кількох наступних тижнів вони змусили мельниківські партизанські групи підпорядкуватися командуванню «Клима Савура».

Ескалація партизанських дій на Волині захопила німецьку окупаційну владу зненацька. В травні 1943 року генеральний комісар Волині та Поділля Гайнріх Шене визнав: «те, що відбувається» слід розглядати як «повстання»[73]. На волинські події гітлерівці зреагували, з одного боку, посиленням репресій, а з іншого — залученням додаткових сил, покликаних замінити поліцаїв-дезертирів. Були зміцнені гарнізони в містечках, в міру змоги приділена охорона таким об’єктам, як ґуральні, млини та лісопилки. Наприклад, у Ковелі гарнізон чисельністю близько трьохсот вояків після дезертирства поліції зріс до чотирьох тисяч. Через брак німецьких військ на Волинь було скеровано 25-ту дивізію угорської армії. Для захисту залізничних колій пригнали кілька панцирних потягів. Також наказано було вирубати ліси на відстані двохсот метрів від доріг.

У польському звіті ситуацію на Волині оцінювали наступним чином:

Німці [...] опублікували [...] відозву до дезертирів, щоб ті повернулися до підрозділів, а коли це не допомогло, німецька влада вирішила провести пацифікацію терену [...] був, звичайно, застосований принцип колективної відповідальності, зокрема, в тих випадках, де було завдано шкоди німецькій власності, або, де були вбиті німці. Напр., за спалення маєтку Забороль [...] спалили українські села Забороль, Омеляник Великий і Омеляник Малий. Схоплених на місці жителів вимордували підрозділи СС. [...] На Волині серед української інтелігенції та діячів були проведені численні арешти. У в’язницях волинських міст чинилися масові розстріли схоплених членів українських банд. У неділю 27 червня 1943 році в Луцьку страчено кількадесят українців, а 60 — у Красному[74].

16 березня 1943 року німецька карна експедиція замордувала близько шестисот мешканців села Ремель Олександрійського повіту. 10 квітня 1943 року близько півтора сотні німців, у тому числі вояки Grenzschutz (прикордонних військ), убили від 172 до 425 осіб у Княжому в районі Горохова. Легко переконатися, що німецькі репресивні заходи, спрямовані проти українців, були абсолютно нещадними.

Німці також вирішили скористатися польсько-українським антагонізмом. Українців-дезертирів із поліції частково замінили поляками. З місцевого польського населення — всупереч протидії підпілля — до різних поліційних підрозділів (їх звали шуцманшафтами) були призвані загалом від півтора до двох тисяч осіб. Окрім того, з Генерального губернаторства був командирований укомплектований поляками 202-й поліцейський батальйон (202 Schutzmannschaftsbataillon) у складі 360 осіб і різні поліцейські підрозділи, в яких служили райхсдойчі з Великопольщі та Сілезії. І німецька цивільна адміністрація, і СД підтримали створення польської самооборони. Їй дали згоду на зберігання зброї, а деяким загонам її навіть надали. Водночас німці дивилися крізь пальці на те, що польські форпости мали більше зброї, ніж це дозволяли німецькі правила.

Німці намагалися діяти таким чином, щоб розпалювати польсько-український конфлікт. Польські звіти не залишають сумнівів щодо цього:

Спосіб ведення слідства має з боку німців характер взаємного цькування поляків і українців. Він полягає в тому, що від місцевих поляків збирають свідчення проти українців, а відтак, викликавши українців, їм зачитують ці свідчення, прагнучи витягнути взамін звинувачення