Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

Партизани без особливих труднощів захопили поліцейську дільницю. За офіційними даними УПА, загинули семеро осіб, у тому числі німецький комендант. Партизани здобули 20 карабінів, 65 ковдр і боєприпаси. Сотня втратила одного вбитого, двоє були поранені. З іншого боку, за даними Владислава та Єви Семашків, українські партизани у Володимирці роззброїли німецьку дільницю, убивши німця й трьох козаків, а шістьох козаків силоміць забрали з собою[62]. Український історик Володимир Сергійчук оцінює цю атаку УПА таким чином: «Цією збройною акцією проти гітлерівських окупантів [...] було засвідчено, що революційна ОУН [тобто, фракція Бандери — Ґ. М.] вийшла на передову збройної боротьби з ворогом»[63]. Забравши з дільниці зброю і, мабуть, звільнивши «Діброву», «перша сотня» УПА відступила з Володимирця. Але то ще не був кінець операції, а допіру початок рейду. Відступивши з містечка, підлеглі Перегіняка вирушили в бік населеної поляками колонії Паросля І.

Паросля, розташована в Сарненському повіті, була досить заможним селом, де мешкали двадцять сім польських сімей. Це село було засноване в XIX столітті, його жителі займалися рільництвом і працювали в лісі. Вранці 8 або 9 лютого 1943 року сотня «Довбешки-Коробки» дісталася до села. Вони представилися загоном радянських партизанів і зажадали їжі. До кожного будинку зайшли кілька нападників. Керівництво підрозділу разом із бранцями розмістилося в помешканні Колодинських. Виставлена варта зупиняла всіх, хто випадково проїздив селом. Після обіду, пополудні, полонених у Володимирці козаків допитали, а потім убили їх сокирами. Водночас поляків поінформували про підготовку нападу на сусідню залізничну трасу і у зв’язку з цим запропонували, щоб ті дозволили себе зв’язати — це начебто мало захистити село від німецької помсти. Навіть якщо дехто з поляків і сумнівався щодо намірів «радянських партизанів», проте, залякані, вони були не в змозі чинити опору. Зв’язаних мешканців села нападники по черзі рубали сокирами. Не пощадили навіть дітей. В одному з будинків пізніше знайшли немовля, прибите до столу багнетом, а до рота йому був вкладений шматок недоїденого огірка.

Були замордовані щонайменше 155 осіб — мешканців Парослі та приїжджих, уціліли — дванадцять важко поранених. Вирушивши з Парослі в напрямку села Цепцевич, упівці на хуторі Топтинь/Туптин убили ще п’ятнадцять поляків. Частину бійців після нападу відпустили по домівках, решту — спрямували до лісового табору.

Ідентичність винуватців нападу на Парослю підтверджує повідомлення Вітольда Колодинського, тоді дванадцятирічного хлопчика, котрий вижив, попри удар обухом сокири по голові та проламаний череп[64]. Завдяки його свідченню, ми знаємо, що зловмисники привели з собою бранців, котрих допитали, а відтак убили в хаті його батьків. Їх могли полонити тільки під час нападу на Володимирець. Те, що це вчинили бандерівці, підтверджують також спогади Зоф’ї Ґжесяк, єврейки, дружини поляка, яка переховувалася в селі Білятичах. Наступного дня після трагедії в Парослі вона пішла по молоко «до овдовілої сусідки, чий син теж пішов на вишкіл». Пані Зоф’я згадує:

Просто перед виходом з хати я зауважила щось, від чого мені волосся на голові стало дибки. На лавці біля стіни навпроти стояло кілька пар жіночих шнурованих чобітків, які носили мазурки. На коромислі висіло кілька чорних убрань, а діти лупцювали одне одного по голові нікельованими ложками. Загадка розв’язана. Трохим повернувся з кривавої виправи, а діти бавляться здобиччю. Я побігла як причинна додому [...] ті, хто був на вишколі, повбивали поляків[65].

Натомість, зі слів Владислава Кобилянського відомо, що діючий в околицях загін Юзефа Собесяка «Макса» захопив у полон незабаром після побоїща кількох упівців: «На допитах, які провадив «Макс», усі бандерівці визнали свою провину. То вони вимордували мешканців села Парослі»[66]. Варто також зазначити, що сучасні українці, мешканці тих околиць (із котрими автор спілкувався), не мають сумнівів, що напад вчинила УПА — хоча водночас його пояснюють прагненням помститися за начебто ліквідацію мешканцями Парослі патруля українських партизанів.

Після відходу упівців одним із перших до Парослі потрапив Александр Суліковський, котрий їхав на базар до Сарн. До села він заїхав, щоб відвідати сестру та двох тіток. На місці він «із жахом виявив, що в кожній хаті трупи, а в усьому селі жодної живої душі»[67]. Суліковський негайно поінформував про трагедію найближче німецьке відділення залізничної поліції, мабуть, у Антонівці. Незабаром у селі з’явилися й інші поляки.

12 лютого 1943 року в Парослі відбувся похорон жертв злочину. У братській могилі були поховані 137 тіл (частину тіл родичі поховали на інших кладовищах). У травні 1943 року там було насипано невеликий курган і встановлено хрест із випаленим написом: «Тут спочивають мешканці колонії Паросля замордовані 9 лютого 1943 року».

30 липня 1943 року упівці спалили в Парослі покинуті будівлі. На місці колишнього села місцеві колгоспники посадили сосновий ліс. На щастя, вціліла сама могила, хоча встановлений на ній хрест розсипався в сімдесятих роках. Один із місцевих українців відзначився гідним поваги ставленням: він з власної ініціативи встановив новий хрест, а в 1995 році — невеликий обеліск, обгородив ту могилу, щоб захистити її від лісових тварин.

Звістка про скоєний злочин миттєво облетіла усю околицю: «Після Парослі ніхто не спав удома, а кожен ховався, де міг»[68]. Проте, якщо упівці прагнули залякати поляків, то досягли тільки половинчастого ефекту, адже вони мобілізували поляків до спонтанного облаштування самооборони в навколишніх селах. Владислав Кобилянський так про це згадував: «Це масове вбивство [...] стало пересторогою для всього польського населення Волині. Вирішено остерігатися та боронитися, а не сидіти, склавши руки. Відтоді ми почали організовувати самооборону»[69].

Події в Парослі мають велике значення, позаяк то було перше польське село, де УПА скоїла масове вбивство. Раніше ОУН-Б убивала лише окремих осіб або деякі сім’ї. В польській історіографії нерідко помилково початком діяльності бандерівців вважають пацифікацію села Обірки, влаштовану в листопаді 1942 року, під час якої загинули близько сорока осіб. Однак, то була німецька акція умиротворення, хоча, в цьому випадку вчинена з допомогою української міліції. Крім того, згідно принаймні з деякими свідченнями, саму екзекуцію вчинили німці, котрі командували пацифікацією.

Тим часом у випадку Парослі маємо справу з виразною зміною. Адже вбивство скоїли не підлеглі німецьким наказам поліцаї, а підрозділ автономного українського збройного формування. До рангу трагічного символу зростає той факт, що перша збройна операція УПА проти німців була тісно пов’язана з першим масовим