Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим зістрибнув із кузова, оглядаючи місцевість. Напруга в команді гуділа, як дріт під струмом. Вовк і Сірий стиснули автомати, бійці Чорної Мітки мовчки перевіряли зброю. Герман вийшов із кабіни, його погляд різав повітря. Арсен став поруч, шрам напружився.

Максим зістрибнув із кузова, за ним — Вовк і Сірий, бійці Чорної Мітки. Герман вийшов із кабіни, Арсен став поруч. Усі завмерли, оглядаючи масштаб руйнувань. Фасад ТРЦ був розтрощений, ніби велетенський кулак пробив його наскрізь, уламки скла й бетону встеляли землю, а всередині виднілися обгорілі залишки стелажів і стін.

Максим звузив очі, голос став холодним і різким:

— Це не монстри. Не мутанти. І навіть не Титан. Щось інше.

Герман повернув голову, його погляд пронизав Максима.

— Ти впевнений? Ти ж казав про ту тварюку з шипами.

Максим кивнув, потерши шию.

— Титан рве і трощить, але не так. Це… — він махнув рукою на розвалений фасад, — це ніби вибух. Щось із розумом. Не знаю, що за хрінь, але кігті тут ні при чому.

Арсен стиснув автомат, його шрам напружився.

— Якщо не тварини, то хто? Люди?

Максим пирхнув, але без усмішки.

— У Пустоті? Люди з таким арсеналом? Сумніваюся, але хтозна.

Раптом Вовк підняв руку, вказавши на бік ТРЦ.

— Там! Хтось ворушиться.

Усі обернулися. Крізь тріщини в стіні, за купою уламків, виднілися силуети — двоє людей, пошарпаних, але живих. Один тримав залізяку, ніби спис, другий притискав руку до боку, де темніла пляма крові. Вони помітили пікап і завмерли, ніби вирішуючи, тікати чи кликати.

Герман ступив уперед, голос прогудів:

— Хто ви? Назовись!

Той, що з залізякою, хрипко гукнув:

— Ми з Більшовиків! Нас шестеро було… Ті, що прийшли, просто відкрили по нас вогонь. Без слів, без нічого — стріляли, поки все не рознесли. Двоє лишилися.

Максим глянув на Арсена, потім на Германа.

— Вогонь, кажеш? Чудово. Значить, це не просто пси з Пустоти.

Герман кивнув, його погляд став твердим.

— Забираємо їх і валимо всередину. Треба знати, хто це був.

Арсен коротко наказав:

— Вовк, Сірий, витягніть їх. Решта — за мною.

Команда рушила до ТРЦ, бійці Чорної Мітки прикривали фланги, Вовк із Сірим побігли до вцілілих. Максим затримався на мить, стоячи біля пікапа. Він ще раз глянув на розруху — пробитий фасад, обгорілі стіни, уламки, що диміли в пилу. "Що за хрінь?" — подумав він, звузивши очі. Це не кігті, не вибухівка Рейдерів, не хаос мутантів. Щось чітке, холодне, сплановане. Відчуття стиснуло груди, але він сплюнув і рушив слідом за іншими.

Загін узяв зброю й рушив до будівлі. Щойно вони ступили всередину ТРЦ "Більшовик", повітря стиснуло груди — перед очима розкрилася картина, ніби з кошмару. Трупи валялися всюди: розірвані, спотворені, кінцівки розкидані по підлозі, мов кривава мозаїка, яку склав божевільний. Стіни — у дірах від куль, кров застигла темними патьоками, гільзи хрустіли під ногами, як сухе листя. Запах гару й пороху висів густою хмарою, заглушаючи відгомони минулого — колись тут сміялися діти, гуділи ігрові автомати, а тепер панувала мертва тиша, пронизана відлунням смерті. Герман зупинився, його обличчя скривилося, коли він глянув на сходи, що вели на другий поверх — перила звисали, обірвані, а сходинки були встелені шматками плоті.

— Обережно, — коротко кинув Арсен, його голос різав, як сталь. — Розбиваємося на три групи. Перевіряємо все.

Загін розійшовся: Вовк і Сірий пішли до лівого крила, бійці Чорної Мітки — до правого. Максим, Герман і Арсен рушили до частини, де колись був боулінг — місце, яке Більшовики могли обрати за центр. Кроки гуділи в порожнечі, відлуння відбивалося від потрощених стін, створюючи відчуття, ніби за ними стежать.

Максим зупинився посеред зали. Його погляд зачепився за величезні діри в стінах — не просто проломи, а вирвані шматки бетону, ніби щось пробило їх із нелюдською силою. Краї були обпалені, всередині виднілися скручені арматурини, а під ногами хрустів попіл. Це скидалося на сліди снарядів — важких, можливо, танкових, але не тільки. Деякі стіни були розтрощені зсередини, ніби вибухи прогриміли всередині будівлі, залишаючи характерні тріщини й розсипи уламків. Замінування? Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як серце калатає. Він виживав у Пустоті, вбивав людей, мутантів, Титанів, але це… це було за гранню. Жоден клан не мав такої техніки. І звідки тут, у мирному колись районі, снаряди й пастки?

— Якого дідька тут сталося? — прошепотів він, більше собі, ніж іншим, голос тремтів від суміші цинізму й шоку.

Герман увійшов у боулінг першим, його чоботи хрустіли по склу. Він завмер, побачивши перед собою щось масивне, металеве, схоже на снаряд, що лежав за десять метрів, вгрузлий у підлогу. Його корпус, пошкрябаний від ударів об стіни, блищав свіжістю, ніби його випустили вчора. Поруч — обгорілий шматок доріжки для боулінгу, уламки кегель, закривавлена рука, що стискала ніж. Герман покликав по рації бійців, нахилився над знахідкою, його обличчя напружилося.