Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Софія почервоніла. Вона скочила на ноги, і на якусь мить мені здалося, що зараз вона перестрибне через стіл і день офіцера Кроуфорда стане ще гіршим, але натомість сестра лише склала свою серветку, кинула її на тарілку і заявила, перш ніж вийти:

— Я досі в реєстрі.

— А без цього було ніяк? — засичав я до Евонни, коли Софія зникла з поля зору.

— Я здивована, що вона тобі не сказала. Я думала, ви з нею нерозлийвода. Що ж, тепер усе зрозуміло.

— Сказала мені про що?

— Про те, що на неї подали позов, — криво посміхнулась Евонна. «Може, п’ятдесят», — відлунив у моїй голові Софіїн голос. — Сім’я людини, яка померла в неї на столі.

Енді за її спиною підніс невидиму склянку й закинув голову, підносячи її до губ. Тепер я зрозумів, звідки взявся такий нищівний осуд у голосі Евонни й чому вона з таким притиском говорила про тверезість. Звісно, Софія могла випити, але вона завжди знала міру. Що сталося? Чому вона не сказала мені?

Я повернувся до Марсело.

— Якщо її судитимуть, ти будеш її адвокатом?

Марсело майже благально глянув на Евонну, але наштовхнувся на її гострий погляд.

Він похитав головою і сказав просто:

— Нехай розбирається сама.

Це було на нього зовсім не схоже. Я завжди думав, що Софія була його маленькою принцесою.

— Ти взяв Майклову справу про вбивство, але не захищатимеш свою доньку?

— Майкл своє відсидів, — сказала Люсі. — Частково через тебе.

— Скільки можна його захищати? — виплюнув я.

Прозвучало це жорсткіше, ніж хотів, бо хоч я й сердився, але не на Люсі. Зараз ми з нею мали бути на одному боці, але вона достоту вирішила заховати голову в пісок і скерувати свій гнів на когось (на мене), замість того щоб прийняти свій біль і щось робити зі своїм зруйнованим шлюбом.

Щоб покласти край суперечці, Одрі застосувала свій класичний прийом демонстративного вставання з-за столу. Тепер усі мали встати й розійтися. Але я не закінчив. Я був розгніваний. Кроуфорд допитливо спостерігав за нашим столом. Мабуть, ми говорили голосніше, ніж нам здавалося. Мені було цікаво, чи знає він, що ми Каннінґеми (читай: підозрювані за замовчуванням). Офіцер натякнув на Майклів приїзд, тож я подумав, що він знає.

— Не можу повірити, що з нас усіх це кажу я, але невже ми щоразу розбігатимемося з-за столу, грюкаючи дверима? Невже не можна спокійно порозмовляти пів хвилини? Це родинне возз’єднання. Може, варто… навіть не знаю… почати якось возз’єднуватися?

Сам не розумію, чому це сказав. Можливо, смерть того чоловіка все-таки на мене вплинула, або ж у виразі обличчя Софії, яка, почервонілою, підводилася з-за столу, я побачив той самий остракізм, який відчував останні три роки. Можливо, я вирішив, задля кого готовий пролити кров. А може, переїв бекону.

Пойнятому полум’ям чоловікові, може, і не вдалося розтопити сніг, але моя мати могла б це зробити лише кількома словами. Уперше цими вихідними вона звернулася безпосередньо до мене:

— Родинне возз’єднання розпочнеться, коли приїде мій син.

Моя дружина

Розділ 9

Я не хочу про це говорити.

Мій батько

Розділ 10

Думаю, час розповісти вам про те, як помер мій батько.

Мені було шість років. Ми побачили все в новинах, перш ніж нам потелефонували з відділку. У фільмах вони завжди приходять додому. Рідні чують такий обережний, короткий стукіт у двері — вам точно відомо, про що я, — і вже знають, які новини почують, перш ніж відчинять двері й побачать за ними поліцейських, які тримають кашкети в руках. Розумію, що це дурня, але пригадую, як у нас закалатав телефон і я подумав, що він дзвонить якось похмуро. Він звучав точно так само, як і тисячу разів до того, але тієї миті цей дзвінок здавався на мілісекунду довшим, на децибел гучнішим.

Тато майже не бував удома вночі — така вже в нього була робота. У мене залишилися дуже теплі спогади, справді, але чомусь, коли згадую про нього, найперше перед очима постають сліди його присутності. Я не бачу його там — лише порожнє місце. Порожнє крісло у вітальні. Тарілка в мікрохвильовці. Щетина в раковині у ванній. Пластикова упаковка пива в холодильнику з трьома порожніми комірками й трьома бляшанками, що залишилися. Мій батько перетворився на власні сліди, на рештки своєї сутності.

Коли задзвонив телефон, я сидів за столом на кухні. Мої брати були нагорі.

Так, я сказав «брати». Я все поясню.

Телевізор усе ще працював, але мама вимкнула звук, сказавши, що не може більше слухати цього репортера. Там показували гвинтокрил, який зависнув над автозаправною станцією, обмацуючи її пошуковим прожектором. Скидалося на те, що поліцейська автівка врізалась у великий білий автомат з льодом, бо розірвані пакети з нього повипадали на пом’ятий капот. Але я не одразу зрозумів, що сталося щось серйозне. Схоже, мама підозрювала, бо, хоч і вдавала байдужість, я бачив, як вона крадькома зиркає на телевізор. А ще вона час від часу знаходила способи заступити мені екран: то їй терміново потрібно було знайти щось у найближчій до телевізора шафці, то вона помічала на полиці якусь жахливу пляму й бралася зішкрібати її. А тоді пролунав той дзвінок. Телефон висів на стіні біля дверей. Мама зняла слухавку. Я пам’ятаю глухе «гуп», коли вона стукнулася головою об одвірок. А ще її шепіт: «Прокляття, Роберте». Я знав, що вона говорить це не до нього.

Я не знаю, як саме це сталося. Якщо чесно, у мене ніколи не було особливого бажання скрупульозно розбиратися в подробицях тієї події, але з роками я все-таки склав якусь картинку з уривків новин, ліричних відступів моєї матері та своїх спогадів про похорон, тож розкажу вам про це. Моя версія подій зліплена з припущень, речей, у яких я практично впевнений, а також фактів, які мені відомі достеменно.

Почнімо з припущень. Я припускаю, що на тій автозаправній станції була одна з тих беззвучних кнопок виклику поліції. Я припускаю, що касирові тицьнули в обличчя пістолетом, але він спромігся тремкими пальцями ковзнути по нижній поверхні прилавка та намацати ту кнопку. Я припускаю, що кнопка сповістила найближчий поліційний відділок, звідки викликали найближчу патрульну автівку.