Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Я роззирнувся кімнатою і побачив офіцера Кроуфорда, який сидів наодинці біля вікна й дивився на гори. Чекав на справжніх детективів, щоб нарешті піти додому? Хтозна. У їдальні ввімкнули все світло, але через загрозливе небо за вікном здавалося, що вже вечоріє. Можливо, поліцейський дивився на дорогу, що вела до комплексу, позаяк боявся, що її завалить снігом і він тут застрягне. Потім я зрозумів, що з того вікна могло бути видно сарай, тож, може, Кроуфорд просто наглядав за ним. Мені було соромно, що настільки його недооцінив. Мабуть, він міркував про те, що сказала йому Софія. Я теж про це думав, пригадуючи сліди й те, як вони металися туди-сюди на невеликій ділянці, мов у невидимій коробці. Тепер я знав, що саме тоді побачив: останні кроки чоловіка, охопленого вогнем. Безладний танок без жодної цілі або відчуття напрямку — він навряд чи бачив щось, крім полум’я. Та все ж таки… ніде не було ані краплинки підталого снігу.

— Я лише кажу, — натхненно підвищив голос Енді, пояснюючи щось Евонні, чим висмикнув мене з роздумів, — що тепер, після біткойна, ми знаємо, куди дивитися. Ніхто вже не говорить про подвоєння чи потроєння ставок, як це було з традиційними акціями. Тепер усе по-іншому.

Я помітив, як Софія вийняла з кишені клаптик паперу, тріумфально нашкрябала на ньому хрестик, а тоді підморгнула мені. Лише тоді я зрозумів, що геть забув про свою картку. Я не міг заповнити клітинку про Люсі, бо вона говорила не зі мною, а з Марсело. Я міг би викреслити праву нижню клітинку — «Зламана кістка (АБО хтось помирає)», — але вирішив, що це було б нетактовно. Тобто нетактовно робити це на очах у всіх. А виграти я хотів.

Посеред столу стояла піраміда з круасанів. Енді потягнувся до неї, але Евонна ляснула його по руці.

— Я помив руки, — заскиглив він.

— Деякі речі не відмиваються.

Вона обгорнула круасан серветкою і поклала його на тарілку Енді. Той похнюплено взяв до рук ніж і виделку.

— Не хвилюйся. Він устигне до бурі, — казав Марсело до Одрі, але за нашим столом панувала така незручна тиша, що всі нашорошили вуха, сподіваючись на розмову.

Усі, включно зі мною.

— А ми залишаємося тут? — запитала Люсі.

— Думаєш, вони виселяють весь комплекс щоразу, коли хтось влітає в дерево на екстремальних спусках? — Марсело буденно похитав головою. — Люди помирають на природі. А надто без відповідних навичок і знань… Якщо не поважаєш гору, то на що ти розраховуєш?

Він знизав плечима з упевненістю людини, яка вважає, що успіх у якійсь одній сфері миттєво робить її майстром у всьому. Я бачив, як Марсело верещить, наче вередливий підліток, через пінку на поверхні лате: якщо він не поважає бариста, то навряд чи шанує гори.

— Ніхто не поверне нам гроші, — додала Евонна, сьорбаючи апельсиновий сік. Вона зиркнула на Софію, ніби чекала від неї якихось заперечень. — Ми залишаємося.

— Та й чому б ми мали їхати? — закінчив Марсело її думку. — Можна сказати, що тепер ми знаємо про всі небезпеки й готові до всього.

Ми з Енді одночасно зиркнули на Софію. Я із цікавості, щоб поглянути на її реакцію, а Енді — виклично. Софія шкрябала тарілку виделкою, але голови не підвела.

— Не думаю, що Майкл буде радий приїхати й побачити тут море копів, які розпитують усіх про якогось мертвого хлопця, — припустила Люсі.

— Його вони не розпитуватимуть, — сказав Марсело. — Уночі він був за двісті кілометрів звідси.

— Просто я не думаю, що варто нагадувати йому про…

— Майкл може вирішити сам. Коли приїде, — пролунав твердий голос Одрі.

Вона вміла закінчувати суперечки так, наче була матір’ю всім присутнім. Ми залишалися. Усі. Це не обговорювалося.

— А що, як це Чорний Язик? — нарешті заговорила Софія. Енді мало не вдавився круасаном, хрюкнувши та здмухнувши крихти зі столу. — Знаєте, найчастіше люди гинуть у пожежі не тому, що згоряють. Вони задихаються. Вогонь випалює кисень з повітря.

— Не за сніданком, люба, — сказав Марсело.

— Це трохи драматично, — кашлянув Енді, стукаючи себе по грудях, щоб скерувати круасан куди треба.

— Що таке Чорний Язик? — хором запитали ми з Люсі.

— Новин ви, бачу, зовсім не читаєте? — запитав Енді, махаючи в повітрі невидимим ножем, наче маніяк із «Психо».

— Я серйозно, — сказала Софія. — Енді, як я вже казала тобі надворі, мене непокоїть те, що…

— Не втягуй мене в це, — перервав Енді.

— Ерне?

— Я вірю тобі, але дуже мало встиг роздивитися.

— Я не довіряла б Ернестові в таких справах — йому не вперше бити в спину.

— Люсі, я серйозно, — благально повернулася до неї Софія. — Послухай. З того, що я читала, усе цілком…

— Наша маленька героїня визначила діагноз, так? І ми маємо вірити тобі на слово? — Голос Евонни був таким знущальним, що я витріщився на неї. Я думав про те, з яким притиском вона сказала «вірити». — Ти бачила те тіло, мабуть, хвилину. Чи дві?

— Я тягнула його з гори, чорт забирай. Повірте мені. Тут щось не так. Сподіваюся, друзі офіцера Кроуфорда невдовзі будуть тут, бо я не впевнена, чи він розуміє, у що вв’язався.

У таких книжках, як ця, поліцейських можна розділити на два типи: Єдині Надії та Останні Надії. На цьому етапі єдиною надією Дарія Кроуфорда було залишатися Останньою Надією. Я не був готовий довіряти йому, як не довіряв би хронічному підривникові. Схоже, Софія думала так само.

— Ти хоч себе чуєш? — Тепер було очевидно, що Евонна налаштована з неї знущатися. Усе це походило на сцену в шкільній їдальні. Якби в руках Евонни було какао, вона вилила б його Софії на голову. — Ти взагалі твереза?

Енді знову вдавився круасаном, і я приготувався застосувати прийом Геймліха, якщо це станеться втретє. Марсело із шумом втягнув у груди повітря, шокований ремаркою Евонни. Та мене це не дивувало. Після аварії Евонна категорично не пила і явно вважала обурливим будь-що інше, окрім цілковитої тверезості.

— Чому ж ти не зголосилася допомогти? — сказав я, просто щоб не мовчати і щоб Софія побачила, що не всі тут проти неї. Я не збирався допитуватися за столом, бо тоді всі точно пересварилися б, але хотів почути ще щось про цього Чорного Язика.

Евонна відповіла, навіть не глянувши на мене й не зводячи очей із Софії.

— Бо думала, що він запрошує справжніх лікарів, а не відсторонених від посади.

Пригадайте: я лише пів години тому дізнався, що Софія покинула хірургію, тож не мав часу як слід обміркувати цю новину.