Читати книгу - "Доктор Фаустус"

— Зараз скажу, — відповів Адріан. — Головне, що ти приїхав. Я радий бачити тебе, навіть більше, ніж звичайно. Запам'ятай це!

— Після таких слів, усе, що ти скажеш, звучатиме для мене, як срібний дзвоник, — напрочуд вишукано відповів Рудольф.

Адріан запропонував йому прогулятися: мовляв, ідучи, краще говорити. Швердтфегер радо погодився, тільки пожалкував, що не має багато часу, бо мусить устигнути на шестигодинний поїзд, щоб не спізнитися на концерт. Адріан ляснув себе долонею по лобі й вибачився за свою забудькуватість. Може, Рудольфові буде легше її зрозуміти, коли він вислухає його.

Надворі почалася відлига. Сніг, там, де він був скиданий на узбіччя, дірявів і просякав водою, дороги розквашувалися. Друзі взули галоші. Рудольф не встиг навіть скинути свого кожушка. Адріан надяг пальто з верблюжої вовни під пояс. Вони пішли до Довгого кадовба й далі понад його берегом. Адріан спитав, яка програма сьогоднішнього концерту. Знов Брамсова Перша симфонія як piece de resistance? Знов Десята?[586]

— Ну, то радій, в адажіо матимеш змогу заграти дуже приємну мелодію.

Потім він розповів, що колись іще хлопцем, задовго до того, як узагалі дізнався про Брамса, скомпонував мотив, майже ідентичний високоромантичній темі концерту в останньому пасажі[587], правда, без того ритмічного виверту з пунктованою восьминою перед шістнадцяткою, проте мелодійно цілком у такому самому дусі.

— Цікаво, — мовив Швердтфегер.

Ну, а як йому недільна прогулянка? Чи він задоволений нею? А інші учасники, як йому здається?

— Кращої прогулянки й бути не могло, — заявив Рудольф. Він певний, що в усіх цей день лишив по собі приємні згадки, хіба що за винятком Збройносена, який переоцінив свою силу й тепер лежить хворий. — Він завжди в жіночому товаристві стає надто марнославний. — А втім, йому, Рудольфові, зовсім не шкода Збройносена, бо той повівся з ним не дуже чемно.

— Він знає, що ти розумієш жарти.

— Бо таки розумію. Але не треба було ще й йому кепкувати з мене, коли вже Серенус напосівся на мене зі своїм монархізмом.

— Він учитель. Дай йому можливість читати нотації і виправляти помилки.

— Аякже, червоним чорнилом. Але тепер мені до обох них байдужісінько, оскільки я тут і ти маєш мені щось сказати.

— Твоя правда. А що ми розмовляли про нашу прогулянку, то, власне, вже й підійшли до справи, в якій ти можеш зробити мені дуже велику послугу[588].

— Послугу? Тобі?

— Скажи, якої ти думки про Марі Годо?

— Про Годо? Та вона всім подобається! І тобі, мабуть, також?

— «Подобається» — трохи не те слово. Признаюся тобі, що вона мене ще від Цюріха дуже цікавить, мені важко уявити собі, що зустріч із нею — випадковий, минущий епізод. Мене жахає думка про те, що вона поїде і я, може, ніколи вже не побачу її. Серце мені каже, що я мушу завжди бачити її, завжди мати біля себе. Я хочу цього.

Швердтфегер зупинився і глянув йому спершу в одне око, а потім у друге.

— Справді? — сказав він, рушаючи далі, й похилив голову.

— Справді,— підтвердив Адріан. — Ти не гніваєшся на мене, що я довірився тобі, я певен цього. Якби не був певний, то не довірився б.

— Можеш не сумніватися! — промурмотів Рудольф.

І Адріан повів далі:

— Глянь на все це по-людському! Я, зрештою, вже не молодий, мені вже сорок. Невже ти, мій приятель, хочеш, щоб я довіку сидів у цьому закутку? Кажу тобі, постався до мене як до людини, на яку, звичайно ж, може напасти страх, що вона щось прогаяла, з чимось спізнилася, яка може відчути потребу в затишнішій домівці, в супутниці, що цілковито відповідала б їй, одне слово, в кращому, по-людському теплішому життєвому середовищі,— не тільки задля свого задоволення, задля м'якішої постелі, а насамперед задля своїх майбутніх творів, бо сподівається, що це додасть їм глибшого, людянішого змісту, а їй самій — запалу й сили до праці.

Швердтфегер кілька кроків пройшов мовчки. Тоді сказав пригніченим голосом:

— Ти тут чотири рази вимовив слово «людина», «по-людському», «людяний». Я рахував. Відвертість за відвертість: у мене аж у середині щось стискається, коли ти вживаєш це слово, вживаєш його стосовно ceбе. Воно дивовижно не личить тобі, наче якось аж соромно слухати його з твоїх уст. Вибач, що я тобі кажу це! Хіба твоя музика досі була не людяна? Якщо так, то вона завдячує свою велич нелюдяності. Перепрошую за таке дурне зауваження! Я не хотів би слухати твого твору, натхненого людяністю.

— Справді? Таки ніяк не хотів би? А ти ж тричі виконував один із таких творів перед публікою. І захотів, щоб я присвятив його тобі. Я знаю, ти не мав наміру говорити мені жорстокі слова, але хіба не жорстоко заявляти мені, що я став тим, чим є, тільки завдяки своїй нелюдяності й що людяність мені не личить? Це жорстоко й бездумно, — жорстокість-бо завжди походить з бездумності. Отже, мені чужа людяність, повинна бути чужа. І це мені каже той, хто навдивовижу терпляче прихилив мене до людяності й підбив на дружнє «ти», той, до кого я вперше в житті відчув людське тепло.

— Видно, то був випадковий прояв її.

— А якщо й так? Якщо то прилучення до людяності, перший східець до неї, який не втрачає своєї ваги від того, що він був перший? Мені трапилася в житті людина, чиє мужнє терпіння, я можу навіть сказати, перемогло смерть, людина, що звільнила в мені людське, навчила мене щастя. Про це, може, ніхто й не дізнається, ніхто не напише в біографії. Та хіба це перекреслює її заслугу, хіба зменшує шану, яку їй потай складають?

— Ти все вмієш так обернути, щоб справити мені велику приємність.

— Я нічого не обертаю, а лише кажу те, що є.

— Але ж ідеться, власне, не про мене, а про Марі Годо. Щоб завжди бачити її, завжди мати біля себе, як ти кажеш, тобі треба з нею одружитися.

— Я хочу цього і сподіваюся на це.

— Он як! І вона знає про твій намір?

— Боюся, що ні. І боюся, що не зумію знайти відповідні слова, щоб донести до неї свої почуття і бажання, особливо в присутності інших людей, перед якими я все-таки трохи соромлюся вдавати з себе залицяльника й селадона.

— А чого ти не підеш до неї?

— Бо не можу присилувати себе отак просто засипати її своїми освідченнями й пропозиціями, про які вона через мою недолугість і гадки не має. Я ще в її очах — тільки цікавий