Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

— Заходьте, полковнику.

Полковник рідко бував у будинку Бастоса, як водилося, лише у свята, і зараз він знову, як завжди, захоплювався розкішною вітальнею — цим незаперечним свідченням багатства і могутності Бастосів.

— Дідусь зараз вийде… — усміхнулася Жеруза і пішла, схиливши голову. «Красуня, схожа на іноземку, надто білява, і шкіра в неї така біла, що здається голубуватою. Цей Мундіньйо Фалкан дурень. На біса розбивати з людьми глека, коли все можна так легко уладнати?»

Алтіно почув тихі кроки Раміро і сів.

— Оце так новина! Прямо таки чудо господнє! Чим я завдячую вашим відвідинам?

Вони потиснули руки один одному. Алтіно був збентежений виглядом старого: як він подався за ці місяці, відколи вони не зустрічались! Раніше Бастос нагадував стовбур міцного дерева, на якому роки не залишили жодного сліду і який байдуже реагує на вітри та бурі. Здавалось, Раміро управлятиме Ільєусом довічно. Тепер від попередньої могуті полковника залишився тільки владний погляд. Його руки ледь помітно тремтіли, плечі зігнулись, хода стала непевною.

— З кожним днем ви все молодшаєте, — збрехав Алтіно.

— Якщо слабість є молодістю… Ну, давайте присядемо…

Висока спинка стільця. Можливо, вона і красива, але незручна. Йому більше до смаку обтягнені синьою шкірою м'які крісла в конторі Мундіньйо Фалкана — в них прямо поринаєш, вони такі зручні, що не хочеться вставати з них.

— Вибачте мені недоречне запитання: скільки вам років?

— Вісімдесят три.

— Гарний вік. Дай вам боже ще довгих років життя.

— В нашому роду помирають пізно. Мій дід прожив до вісімдесяти дев'яти років. Батько — до дев'яносто двох.

— Я його пригадую.

До вітальні з кавою на таці увійшла Жеруза.

— Онучки вже стають дівками…

— Я одружився немолодим, так само як Алфредо й Тоніко. А то мав би вже правнуків і праправнуків.

— Правнук не примусить себе довго чекати. Коли внучка така красуня…

— Може бути, може бути…

Жеруза повернулась, взяла чашки і мовила:

— Дідусю, прийшов дядько Тоніко, питає, чи можна йому увійти.

Раміро поглянув на Алтіно:

— Що ви скажете, полковнику? У вас до мене конфіденціальна розмова?

— Від Тоніко у мене немає таємниць — адже він ваш син.

— Хай увійде…

Тоніко з'явився у жилетці і гамашах. Алтіно підвівся. Тоніко сердечно і палко його обняв. «От хитрун!» — подумав фазендейро.

— Дуже радий бачити вас у нашій господі, полковнику. Ви так рідко у нас буваєте…

— Я сільський мешканець, виїжджаю із Ріо-до-Брасо лише на випадок крайньої необхідності, окрім «Агуас-Кларас» ніде не буваю…

— Непоганий урожай цього року, полковнику, ви як гадаєте? — перебив його Тоніко.

— Дякувати богу. Ніколи ще не бачив стільки какао… Ось я і приїхав у Ільєус та й вирішив провідати полковника Раміро. Перекинуся з ним словом, поділюся своїми думками. На плантаціях ми вечорами сидимо і думаємо… А знаєте, як це буває,— починаєш думати, а потім і поговорити кортить.

— Я — сама увага, полковнику.

— Вам відомо, що в політику я ніколи не втручався. Лише раз це зробив, та й то тільки тому, що іншого виходу не було. Ви, очевидно, пам'ятаєте, тоді сеньйор Фірмо був префектом. Ви хотіли прибрати до рук Ріо-до-Брасо і призначити туди свою людину. Я тоді приїздив порадитися з вами…

Раміро пам'ятав цей випадок. Комісар поліції, його ставленик, звільнив помічника поліційного комісара в Ріо-до-Брасо, якому протегував Алтіно, і призначив на його місце капрала військової поліції. Алтіно приїхав в Ільєус і з'явився до Бастоса зі скаргою. Це було років з двадцять тому. Алтіно поставив вимогу, щоб капрала відкликали і повернули його протеже. Раміро згодився. Зміна влади відбулася без його згоди і відома в час, коли він був на засіданнях сенату в Баїйї.

«Я накажу відкликати капрала», — пообіцяв Бастос.

«Не звольте клопотатись. Він приїхав одним поїздом зі мною; схоже, що він боявся залишитись. Не скажу до пуття, в чім справа, я недостатньо поінформований, чув лише, що з ним трохи пожартували. Гадаю, йому не закортить повернутися в Ріо-до-Брасо. Слід просто звільнити його з цієї посади і знову призначити мого кума. Влада без сили не варта й ламаного шеляга…»

Так і зробили. Раміро пригадав неприємну розмову. Алтіно тоді погрожував розривом відносин, обіцяв підтримати опозицію. А що йому треба сьогодні?

— Сьогодні я приїхав знову. Можливо, що цього разу я пхаю свого носа туди, де мене не просять… Проповіді мені ніхто не замовляв. Але я сиджу на плантації і розмірковую над тим, що діється в Ільєусі. Навіть коли ми уникаємо справ, вони самі нагадують про себе. Адже, зрештою, всі витрати по політиці беруть на себе фазендейро, які живуть на плантаціях і збирають какао. Ось це мене і турбує…

— А як ви розцінюєте сьогоднішнє становище?

— Я вважаю його тривожним. Ви завжди користувались цілком заслуженою повагою в Ільєусі і вже багато років очолюєте