Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Він повів її за собою. Вперше він володітиме нею в своїй спальні, на своєму ліжкові, немовби вона його дружина, а не куховарка. Коли вона взяла його голову і поцілувала його очі, він запитав її, і запитав уперше:

— Скажи мені лише одне: ти мене дуже любиш?

Вона розсміялася, і сміх її нагадував спів птаха, він звучав, як трель:

— Красунчику мій… Люблю, навіть більше, ніж люблю…

Її засмутила історія з баром. Чому ж він примусив її страждати? Чому не сказав правди?

— Ніхто не казав, щоб ти не приходила в бар. Це я сам був проти цього. Тому я і сумую. Всі до тебе залицяються, городять різні дурниці, беруть тебе за руки, не вистачає ще, щоб вони тебе схопили і тут же, в барі, поклали на підлогу.

Вона розсміялася, бо це здалося їй смішним:

— Таке тобі… Я ж на них не звертаю жодної уваги…

— Справді?

Габрієла пригорнула його до себе, міцно притиснула до грудей. Насіб шепотів:

— Біє…— І своєю мовою кохання, арабською, сказав: — Від сьогодні я кликатиму тебе Біє, і ця постіль буде твоєю, ти спатимеш тут. Для мене ти не куховарка, хоча і вариш їсти. Ти господиня в цьому домі, ти сонячний промінь, ти місячне світло і пташиний спів. Ім'я твоє — Біє…

— Біє — це іноземне ім'я? Клич мене Біє і частіше розмовляй своєю мовою… Я люблю її слухати…

Коли Насіб пішов, вона сіла біля клітки. «Насіб гарний, — думала вона, — він мене ревнує». Вона засміялася, просунувши палець між дротин, пташка злякано заметушилась у клітці. Насіб ревнує; який він дивак… А ось вона не відчуває ревнощів, якщо він хоче, хай іде до іншої. Спершу так воно і було, вона це знає. Він спав з нею і з іншими жінками. Але це її не тривожило. Він міг іти до іншої, тільки щоб не на зовсім, а лише на одну ніч. Насіб її ревнує, це цікаво. Але що за гріх, коли Жозуе потримає її за руку? Або коли Тоніко — такий гарний і завжди такий серйозний — за спиною Насіба намагався поцілувати її у потилицю? Чи коли сеньйор Епамінондас просив побачення, а сеньйор Арі дарував їй цукерки і плескав по щоці? З усіма ними вона спала щоночі, коли Насіб обнімав її, з ними, а також з усіма, хто був у неї раніше, з усіма, окрім дядька. То з одним, то з іншим, але найчастіше з хлопчиком Бебіньйо і з сеньйором Тоніко. Адже це так приємно, варто лише уявити…

Так добре ходити в бар і бути серед чоловіків. Життя чудове, вона задоволена з того, що живе. Вона любить поніжитися проти сонця, приймати холодну ванну, жувати гуяву, їсти манго, гризти перець, вона любить ходити вулицями, співати пісень, спати з молодим чоловіком, а мріяти про іншого.

Біє — їй сподобалося це ім'я. Насіб такий дивний, хто б Міг подумати? Навіть в таку хвилину він говорив чужою мовою і ревнував… Який смішний… Вона не хотіла його образити, він гарний! Вона буде тепер обережнішою, їй не хотілося завдавати йому прикрощів. Але ж не може вона не виходити з дому, не наближатися до вікна, не гуляти вулицями міста. Не може завжди мовчати і не усміхатися. Не чути голосу чоловіка, його уривчастого дихання, не бачити блиску чоловічих очей. «Навіть не проси, Насібе, я не можу цього зробити».

Пташка билась об дротини, скільки днів вона у неволі? Мабуть, небагато, вона ще не встигла звикнути. Та хто ж звикне до життя під замком? Габрієла любила тварин, птахів, вона з ними дружила — з котами, собаками, навіть з курми. На плантації у неї був папуга, він умів говорити. Але він помер з голоду ще раніше від дядька. І більше вона не хотіла заводити пташку в клітці. Їй було жаль її. Вона не сказала про це Насібові, боялася образити його. Адже він вирішив зробити їй подарунок, щоб вона не почувалася самотньою, і подарував їй софрe-співачку. Та пісня її така сумна, і Насіб також сумний! Вона не хотіла його образити, тепер буде обережнішою, обачливішою. Їй не хотілося завдавати йому прикрощів, вона скаже, що пташка вирвалася з клітки і полетіла.

Габрієла пішла в двір і відчинила клітку. Кіт спав. Софрe вилетіла, сіла на гілку гуяви і заспівала для Габрієли. Яка дзвінка, яка весела пісня! Габрієла усміхнулася, кіт прокинувсь.

Важкі віденські стільці з високими спинками, чорні, різьблені, обтягнуті шкірою з візерунками, стояли тут, здавалося, лише задля того, щоб ними милувалися, але не для того, щоб на них сідали. Мабуть, на декого вони нагнали б холоду. Полковник Алтіно Брандан ще раз оглянув вітальню. На стіні — кольорові портрети полковника Раміро і його небіжчиці дружини — виробництво процвітаючої індустрії Сан-Пауло. Поміж портретами — дзеркало. В кутку — ніша зі статуями святих. Замість свічок — крихітні електричні лампочки: сині, зелені, червоні,— краса! На протилежній стіні — японські бамбукові циновки, до яких пришпилено поштові листівки, портрети рідних, гравюри. В глибині кімнати рояль, покритий чорною запоною з візерунками густо-червоного кольору.

Ледве переступивши поріг, Алтіно зустрів Жерузу, привітався з нею і запитав, чи дома полковник Бастос і чи зможе він на кілька хвилин прийняти його. Дівчина провела його в коридор, що розділяв вітальню на дві частини. Звідти він почув, як у будинку зчинилася метушня; гриміли віконні засуви, із стільців знімалися чохли, пішли в хід щітки і віники. Святкову вітальню відчиняли лише в урочистих випадках: у