Читати книгу - "Людолови. Том 2"

як же!.. Це ж відомо кожному в Стамбулі. Адже ж баші, і крамарі забивають жінок, коли вони розкриваються перед чужими чоловіками, а в падишаховому сералі це ще суворіше. Та поки ми тут відпочивали, вже й вирок тобі там підписано і муфті Есаад фетву ствердив, бо не могли б вони для тебе зламати закону. Тоді повстали б і яничари, і спагі — і всі. Вони і так ненавидять падишаха і готові причепитися до першої дрібниці, аби позбутися його.

Настя й гребінь упустила з рук, а Любка уперше за життя наважилася розповісти своїй господині все, чого та не помічала і не бажала бачити, засліплена підлесливістю і пишнотою палацових церемоній.

— Давно вже вихваляються яничари, що заб'ють падишаха за його скупість і за фетви проти п'яниць. І ніхто нe піде захищати його. Не люблять його в народі, бо аж стогін іде від бакшишників. Смокчуть баші з живого і мертвого, бо ж не довго доводиться кожному з них ласувати на добрій посаді: завжди знайдеться багатир, дасть хабара у сералі, щоб дали йому теж підживитися. А вільної посади й катма. Отже, доводиться виганяти кого-небудь з урядовців, щоб призначити на його місце того, хто дасть хабара. А як грабував людей Алі-баша!.. А муфті Есаад як грабує!.. Навіть про тебе, — боязко прошепотіла Любка, — кажуть, ніби Гюзельдже робив тобі подарунки, щоб ти просила падишаха за певних людей… От і плещуть по казармах, ніби ти розхитала державу… Та якщо війна триватиме довго, та якщо вдарять морози — не зносити падишахові голови. А зараз пішли серед війська чутки, ніби нема перемоги тому, що ти шпигунка козацька і все їм переказуєш. Недурно яничари обсіли твій і падишахів намет, щоб ані вдень, ані вночі не могли ви врятуватися від їх люті. Ні, господине, не треба було кидати Коржеві таке слово… Хоч і незначна він людина, а й він десь бовкне зайве… І пішло… Ще не дай боже, дійде до Саrайдак-бея — і дійсно вирядить він тебе до падишаха. Не губи ані себе, ані мене, бо ж і мені без тебе нема де подітися, — доказала Любка і заплакала.

Настя мовчить, приголомшена і залякана. В пам'яті постають спогади про втоплених у Босфорі султан, яких випадково бачили без серпанку. І жах, холодний жах охоплює Гюль-Хуррем. Вона тремтить, наче змерзла або вже відчула себе в холодних хвилях Турле.

Довго сидить вона нерухомо, хоч Любка вже розчесала і позаплітала їй на ніч волосся, потім наказує Любці послати постіль. Любка зникає і незабаром повертається з оберемком сіна і бараницями. Якомога краще стеле вона ліжко для господині і загортається біля її ніг у стару свитку Коржа.

Блимає каганець. Холодний жовтневий вітер просочується крізь подертий намет і задуває тьмяний вогник. Туман і мжичка навколо султани, і так само темно і холодно на серці її.

Що робити? Де подітись? Хіба що самій кинутися в Турле, як тоді — в Чорне море? Але огида проймає Настю при думці, що її молоде розкішне і випещене тіло задубіє, захолоне і стане поживою раків і хробаків.

Так що ж тоді, повернутися і сказати цьому схудлому козакові з сивиною на скронях і запаленим поглядом божевільного, що вона згодна стати його дружиною? Але ж як звикнути до вбогого, сірого і одноманітного животіння після барвистої розкоші султанських палаців? Та невже він той самий гетьман, якого чекала вона дівчиною з такою закоханістю і захопленням? І що їй до того, що вона ходитиме тут без серпанку, коли й під прозорими бруськими газами вміла вона тримати цілу державу в своїх випещених жіночих руках. Та ще й яку! Тільки такий хлоп і хам; як Данило, і може обурюватися. «А хатаяка: шість покоїв та дві світлиці», злісно розреготалася Настя. Знайшов чим привабити після стамбульських палаців, де з ранку до півдня не обійти всіх покоїв!

Але що робити?

І не спить, борсається у безсонні султана Стамбула, наче риба, викинута на пісок. З жахом прислухається вона до пострілів чатових і до турецьких гармат, бо ж перемога турків загрожує їй смертю.

Та й важко заснути хоч на хвилину в козацькому таборі: шумлять козаки, перегукуються, співають пісень або мчать верхи повз її намет, і від кінського тупоту здригається під нею земля. От у Османа в таборі — тихо, пристойно, наче в самому Стамбулі, де тільки у свята, після селямлику, чути співи й танці. А лайку… тільки серед гяурів і чути її, тому що не бруднить собі вуст правовірний сороміцьким словом, як не ковтне пташиного посліду або кізяка.

Минає ніч серед думок і вагань. Ось залунав у турецькому таборі північний азан. Ось заспівали півні. А сну все немає… Заснула Любка і уві сні кашляє важко й надсадно. Відвикла Любка від холоду, застудилася. Настя пригадує свою мавпочку, сина, папуг, що вміють говорити по-людському, своїх карликів, танцюристок і казкарок з Медіни й Каїра. І здається їй, що знов захопили її людолови і привезли до палацу Назлі-ханум, але цього разу вже не видертися їй на волю…

І сльози, безсилі сльози точаться з її очей, і кусає вона собі руки, щоб болем притамувати муку душі…

На світанку заснула Настя, але враз прокинувся табір — і знов тупотіння, вигуки, співи, лайки і розмови розбудили колишню султану Стамбула. Настя не розплющувала очей. Боліли заплакані очі. Боліла голова. Нерухомо лежала вона на бараницях і не хотіла ані думати, ані говорити. Любка тихенько вислизнула з намету, і саме тоді заспівали в турецькому таборі муедзини, кришталевими лункими голосами. І побожно, наче правовірна, повторила за ними Хуррем:

— Лла аллах іль аллах, Мохаммед регуль аллах[343].

А за мить хитнулася завіса намету, і, схрестивши руки на грудях, стала перед нею Любка:

— Господи не, там якийсь лікар-франк… Він просить доповісти про себе. Каже, ніби прийшов в негайній і важливій справі.

— Я не виспалася. Хай прийде згодом, — з зусиллям вимовила Настя.

— Та я сказала, господине… А він настоює…

— Ну, хай ввійде, — байдуже зітхнула Настя.

Все одно… Як краплина туману, повисла вона між небом і землею і не знала, що робити, де подітися.

Лікар Ле-Куртьє, лейб-медик королевича Владислава, церемонно вклонився і торкнувся землі крислатим капелюхом з пишним страусовим пір'ям.

— Міlls pardons, princesse. Я дуже вибачаюся за ранній візит. Мсьє гетьман важко захворів. І я, comme un docteur, мушу поговорити з мадам.

Він замовк, зиркнув на Настю, чекаючи запитань, але Настя мовчала.

— А