Читати книгу - "Під куполом"

— Тут нема твоєї провини, — примовляв він. — Ні твоєї, ні моєї, і навіть його провини нема. Він не просив собі діабету.

Хоча, знає Бог, є люди, котрі співіснують із цією хворобою довгі роки. Люди, котрі піклуються про себе. Джиммі, котрий жив напів-відлюдником віддалік міста, біля дороги Божий Ручай, не належав до їх числа. Коли врешті-решт привіз сам себе машиною до амбулаторії — минулого четверга це було, — він не міг навіть самотужки вилізти з машини, просто сигналив, поки Джинні не вийшла подивитися, хто там і що трапилося. Стягнувши зі старого штани, Расті оглянув його кволу праву ногу, вона була холодною, синюшного кольору. Навіть якби Джиммі згодом пішов на поправку, судини в нього, мабуть, були вже вражені невідворотно.

— Лікарю, мені там зовсім не боляче, — запевнив його Джиммі перед тим, як упасти в кому. Після того він то опритомнював, то знову втрачав свідомість, а нога виглядала все гірше, Расті відкладав ампутацію, хоча й розумів, що якщо в Джиммі й є якісь шанси, то без неї не обійтися.

Коли вимкнулася електрика, крапельниці продовжували подавати антибіотики Джиммі й ще двом пацієнтам, але зупинилися флоуметри, через що стало неможливим точно регулювати кількість вливаного розчину. Що гірше, у Джиммі перестали працювати кардіомонітор і апарат штучного дихання. Расті від'єднав респіратор, приладнав до обличчя старого маску мішка Амбу і швидко увів Джину в курс того, як працювати з цим ручним приладом штучної вентиляції легень. Вона добре вправлялася, дуже пунктуально, але близько шостої вечора Джиммі все одно помер.

Тепер вона сиділа безутішна.

Піднявши від його грудей своє замащене слізьми обличчя, вона спитала в Расті:

— Може, я занадто багато подавала йому повітря? Чи замало? Може, це я його так задушила, вбила його?

— Ні. Джиммі, мабуть, все одно помер би, а таким чином він уник дуже тяжкої ампутації.

— Мені здається, я більше не зможу нічого робити, — почала вона знову ридати. — Це так страшно. Тепер це жахливо.

Расті не знав, як на це відповісти, та йому й не довелося.

— Все буде гаразд з тобою, — прозвучав скрипучий, здавлений голос. — Ти будеш працювати, мила моя. Бо ти нам потрібна.

Це була Джинні Томлінсон, вона повільно йшла до них коридором.

— Не варто тобі було підніматися, — сказав Расті.

— Можливо, що й так, — погодилася Джинні і, полегшено зітхнувши, сіла по інший бік Джини. З перев'язаним носом і смужками пластиру під очима вона була зараз схожа на хокейного голкіпера після важкої гри. — Але я все одно вийшла на чергування, тож так тому й бути.

— Може, краще хоч завтра… — почав Расті.

— Ні, зараз, — вона взяла Джину за руку. — І ти також, любонько. Згадую, як в медичний школі казала нам старша сестра, крута така: «Вільні ви лише після того, як родео закінчилося, коли вже сохне кров».

— А якщо я робитиму помилки? — прошепотіла Джина.

— Усі їх роблять. Хитрість у тому, щоб робити їх якомога менше. І я тобі допомагатиму. Тобі й Герріет. Ну, то що скажеш?

Джина з сумнівом задивилася на розпухле обличчя Джинні, до поранень якого чималою мірою спричинилися старі окуляри, котрі Джинні десь колись була знайшла.

— А ви певні, що вже зможете працювати, міс Томлінсон?

— Ти допомагатимеш мені, я — тобі. Джинні й Джина, бойові жінки, — підняла вона кулак. Спромігшись на благеньку посмішку, Джина стукнула своїми кісточками об кісточки кулака Джинні.

— Усе це дуже круто, по-студентському легковажно звучить, але ж ми тут не лайно по трубах женемо, — сказав Расті. — Тому, якщо лишень почнеш відчувати наближення слабкості, знайди собі ліжко, ляж і полеж. Це офіційний наказ доктора Расті.

Джинні скривилася в мимовільній усмішці, від якої взялися зморшками крильця її носа.

— Навіщо ліжко? Цур, мій старий диванчик Рона Гаскелла в кімнаті відпочинку.

У Расті задзвонив мобільний. Він махнув жінкам, щоб ішли. Вони вирушили геть, про щось балакаючи. Джина обіймала Джинні за талію.

— Алло, Ерік слухає.

— Це дружина Еріка, — прозвучав пригнічений голос. — Вона телефонує, щоб попросити в Еріка вибачення.

Расті зайшов у порожній оглядовий кабінет і причинив двері.

— Не треба ніяких вибачень, — промовив він… хоча сам не був певен, що це так. — Гарячка, усе таке. Його вже відпустили? — Він уважав це запитання цілком резонним, враховуючи те, наскільки він уже встиг узнати Барбі.

— Я б не хотіла обговорювати це по телефону. Ти можеш приїхати додому, любий? Будь ласка. Нам треба побалакати.

Расті подумав, що саме зараз він зможе. Він мав одного дійсно критичного пацієнта, котрий значно спростив йому професійне життя тим, що помер. Проте, відчуваючи полегшення від того, що його стосунки з коханою жінкою настільки раптом покращилися, що вони знову можуть балакати одне з одним, йому в той же час не подобалася ця новонадбана обережність, котру він дочув у її голосі.

— Можу, — сказав він. — Але ненадовго. Джинні знову на ногах, але якщо я за нею не приглядатиму, вона доробиться до колапсу. Повечеряємо?

— Так, — промовила вона з явним полегшенням, і Расті відчув радість. — Я розморожу курячий суп. Нам треба з'їсти якомога більше заморожених продуктів, поки є електрика для холодильника.

— Одне питання. Ти все ще вважаєш, ніби Барбі винний? Неважливо, як вважають інші. Як ти сама вважаєш?

Довга пауза. Нарешті вона заговорила:

— Ми побалакаємо, коли ти приїдеш додому, — і на цьому відімкнулася.

Расті стояв, спершись сідницями на оглядовий стіл. Якусь мить він тримав телефон у руці, потім натиснув кнопку END. Багато в чому він не був зараз упевнений — почувався людиною, що плаває у морі ймовірностей, — але щодо одного певність він таки мав: його дружина гадала, що хтось їх може підслуховувати. Але хто? Армія? Служба національної безпеки?

Великий Джим Ренні?

— Це просто сміхота, — промовив Расті до порожньої кімнати. А тоді пішов шукати Твіча, аби попередити його, що ненадовго відлучиться зі шпиталю.

9

Твіч погодився приглядати за Джинні, щоб вона не доробилася до перевтоми, але попрохав про взаємну послугу. Перед тим як піти, Расті мусив оглянути Генріету Клевард, котра також постраждала під час рукопашного бою в супермаркеті.

— А що в неї? — спитав Расті, побоюючись найгіршого. Генріета була сильною, підтягнутою особою, як для літньої леді, але вісімдесят чотири є вісімдесят чотири.

— Вона каже, я цитую: «Одна з тих безпутних сестер Мерсіер к чорту зламала мені сраку». Вона гадає, то була Карла Мерсіер. Котра тепер має прізвище Венціано.

— Правильно, — сказав Расті, а тоді промурмотів, ніби ні до чого: — Це маленьке місто, мусиш розуміти, ми одна команда… Так там?