Читати книгу - "Драматичні твори"

Крамарюк бере.

Іди купи хорошу бичовку,— ми тут з тобою повісимся!

Іван. Що з вами, Луп Лупич?

Усай. Та як же? Сказали зараз, що ви сьогодні не будете грать, а збор повний.

Іван. Я пожартував, а осли зараз донесли.

Крамарюк. Ка-ка-ка! Знаменита рифма.

Усай (дивиться на Крамарюка). Так це осли напутали? (Кланяється в ноги Іванові.) Ви спасли життя моє! Стьопа, верни двадцять копійок.

Крамарюк (вертає). Слава богу, пообідаю в «Гранд-отелю», а то мусив би за кумпанію повіситись.

Усай. Другий раз ти сам повісишся з голоду! Осли без-ухі! Розтривожили мені нерви вкрай! Один осел, не розуміючи жарту, говоре другому ослові, другий біжить до третього!

Крамарюк. Двох ослів я знаю, а хто ж третій осел, Луп Лупич?

Усай. Лічи: перший осел ти!

Крамарюк. Знаком.

Усай. Другий осел Кактус!

Крамарюк. Приятель. А третій? Кактус же побіг до вас...

Усай. Не гостри язика, юродивий! Біг до мене і зустрів на дорозі третього осла, п’яницю, твого приятеля, газетного хронікера... І от вже літає по городу слух, що спектакля не буде. Ах, Іван Макарович! Який я мученик! Подумайте: за театр плати Скаред-Бабіцькій сто вісімдесят три рублі за вечір; топливо, авторські, афіші, розклейка, розноска, наряд, освітлення, трупа — триста,— ітого чотириста вісімдесят три рублі треба мать в касі, щоб піднять завісу без убитку! Печі в театрі старі, дві завалились, в трьох перегоріли колосники. Скаред-Бабіцька не хоче поправлять,— сам поправив. Сімнадцять печей з’їдає в день п’ятнадцять рублів. Бігаю за пічниками, сам топлю, лазю в труби. В театрі тепло, як у вусі; а в газеті «Лисичий хвіст» пишуть: «Холодно, в партері дме по ногах»,— бодай тобі живіт роздуло! Біжу в редакцію, бачу, що сердяться за те, що не у них афишу печатаю, але цього сказать соромляться; і от — претензія, що матері редакціонного сторожа не дали міста в партері. Насилу уладнав, обіщав щодня ложу секретарю... Ху, ху! (Ви-тира лице.) Далі нова неприятність: забігаю в аптекарський склад,— у мене хронічний бронхіт,— п’ю емс. Знакомий аптекар питає: «Простудились в театрі? У вас холодно; актьор ваш з червоним носом — це ти, скотина! — брав емс і сказав, що в театрі простудився». Розумієте? Стьопа від перепою хрипить і п’є емс, а звертає на простуду в театрі і в кумпанії з газетою розповсюджує слух, що в театрі холодно.

Крамарюк. Я? Єй-єй, не говорив.

Усай. Говорив, говорив! Вій тебе знає — червоний ніс! Ну, у кого ще єсть такий червоний ніс, у кого?

Крамарю к. Багато є. Я бачив у попечителя народної трезвості.

Усай. Неправда! Ху, ху! Дай води! Ох, задавить мене театр, задавить! Кожний день неприятність... Вчора побились перед спектаклем Ткач і Драч — і вже в газеті надруковано. І що тут цікавого для громадського життя? Драч — ламповщик, Ткач — сторож! А пишуть: бились артисти... Чорт батька зна що пишуть!

Крамарюк. Сприяють іскуству. Ка-ка-ка!

Усай. Прошу главного закройщика газети «Лисичий хвіст»: напишіть розумну рецензію,— моя вечеря! «Сідайте,— каже,— і пишіть сами — я все надрюкую...» А чорт його знає, як писать, я не журналист, і страшно: нароблю грамо-тичних помилок — будуть сміятись...

Крамарюк. І не пишіть, боже вас сохрани! Один мій знакомий купець, гласний думи, написав в газету статтю: ветеринара назвав «веретинар», а замісь сігнал — написав «сінгал». Так і надрукували: «веретинар», «сінгал».

І.ван (сміється). Хороша коректа!

Крамарюк. Язичники городські підхопили, і пішло: «Сінгал Веретинарович!» Повірите, куди, бувало, не повернеться, скрізь чує: «Сінгал Веретинарович!» Нарешті забули, як його справжнє ім’я; не видержав: мусів все продать і тікать з рідного города.

Усай (сміється). От ти на сцені шкапа, а брехачка з тебе добра.

Крамарюк. Я б і на сцені себе показав, тільки нема у мене ні одної ролі по моєму амплуа, а я самого себе добре граю! Ка-ка-ка!

Усай. І сміяться не умієш! Пора вже тобі на покой в один з чайних театрів.

Крамарюк. Устройте, благодітель! Тепер у нашім городі чайних і тверезих театрів п’ятнадцять! Саме підходящі місця для одставних актьорів.

Усай (сміється). Ну тебе! Ти мені надоїв, а я Івану Макаровичу надоїв з моїми скаргами; а влізьте в мою шкуру!

Іван. Ха! Мені і в своїй шкурі тісно. У вас болить карман, а у мене душа. Нині у публичності понизився смак і виросла байдужість до старого літературного репертуару. Іде хороша, строга кумедія — кажуть: «Скучно»; іде драма — кажуть: «У нас своя щоденна драма»! Давайте голих женщин, давайте веселого, веселого!.. Ха-ха-ха! Ніхто не хоче думать і страждать; нині всі хочуть весело жить, і закривають очі, і затуляють уха, щоб не бачить і не чуть стогону наболілої людської душі!.. А на цьому веселому грунті ростуть егоїзм, цинізм і байдужість до прекрасного; і виганяють, і виженуть з людської душі справедливість і любов!

Крамарюк (витирсі очі). Геній! От би на театральнім з’їзді таку річ сказати!

Усай. Ти ж нічого не зрозумів, а плачеш.

Крамарюк (б'є себе в груди). Тут, Луп Лупич, артист живе — хоч не розуміє, то почуває.

Усай. А мені усе одно: грай що попало, аби збор! Помилуйте: чотириста вісімдесят три рублі вечерового розходу! До зобачення! (У дверях.) Скалозуб! Гляди, не напийся сьогодні! (Вийшов.)

Іван і Крамарюк.

Крамарюк. Кулак.

Іван. Дурак!

Крамарюк. І дурак! Я люблю правду!

Іван. Ти, брат, дурень!

Крамарюк. Я? Де моя шапка? (Іде до дверей, а коли Іван говоре, помалу вертається, кладе шапку і слуха.)

Іван. Такого чоловіка, як Усай, треба шанувать. Він розумом живе і через те всім нам платить жалування в строк. Це справжній антрепренер, а ти — «кулак»! Думаєш, що можна буть антрепренером, і підставлять свою кишеню ілюзіям, і із-за ідеї чистого іскуства ходить по шпалам? Ти ж, та і всі, не подаруєте йому мідного п’ятака! Давай! Артисти повинні самі чистоту іскуства поселить на сцені, а для цього треба збиратись в товариства! Ну, а скажи мені, що можна зробить з такими товаришами, як от ти?

Крамарюк. Нічого! Ке-ке-ке! Господи, твоя воля! І де у чоловіка стільки розуму набралось? Геній! Слухаю і чую, що я справді дурень, і навіть це мене тепер не ображає. Я люблю правду!

Нхо/іу Хвиля, а за