Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

всі необхідні для життя функції. Ти постійно почуваєшся наче зануреним у сон, можливо, від усіх цих ліків, але ця штукенція в тобі — як повзуча рослина-паразит, і ти вже знаєш, що, хай куди б тепер ти вирушив, повернення звідти не буде. З вікна несподівано лунає щось схоже на «Майстера Бластера» Стіві Вандера[397]. Над Нью-Йорком і Кінгстоном полуденне небо полум’яно-сліпуче, аж раптом його і тут і там одночасно розколює удар грому, а за ним спалахує яскрава блискавка. Літня блискавка, на три місяці раніше строку. На Мангеттені прокидається одна жінка, а друга сідає на ґанку в Кінгстоні, й обидві знають: Ти відійшов.

Частина четверта

Білі доріжки / Хлопці в америці[398]

14 серпня 1985 року

Доркас Палмер

  и ж знаєш, які вони, всі ці дівулі, невиправні — приїздять у Америку, а все одно поводяться, як брудні шльондри з Каналу. Втомилася я від них так, що просто йой. Казала ж одній сучій лярві, що працювала в міс Колтерст: «Лярво ти паскудна, — кажу, — коли вже ти на цій роботі й живеш під цим дахом, то стули всі свої губи, зрозуміла мене? Всі губи замкни на замок». Звісно ж, та сучка мене не послухала — й залетіла. А міс Колтерст її, ясна річ, мусить звільнити — за моєю рекомендацією. А інакше — можеш собі таке уявити? Щоб по дому бігало смердюче негреня? На П’ятій авеню? Оце вже ні. У білих усе має бути білим, бо буде ще більше лихо.

— То вона міс Колтерст чи місіс Колтерст?

— То вона міс Колтерст чи місіс Колтерст? Оце так насобачилася! Ти їм швидко сподобаєшся. Я сама іноді плутаюся в усіх тих «міс», «місіс». Щойно вона почала читати журнали, де в назві є «міс», то й себе наказує називати «міс Колтерст». А я кажу «мем».

— Мем? Як за рабства?

Здається, це вперше у неї такий вигляд, ніби вона не знає, що відповісти. Ось уже три роки я працюю в агенції з найму «Боже, благослови», і щоразу, коли я сюди приходжу, вона розповідає про ще якусь лярву з гето, яка залетіла у свою зміну. Чого я не розумію, так це чому вона завжди вважає за потрібне розказувати все саме мені. Я ж не прагну здаватися ні уважною, ні співчутливою — мені просто потрібна ця срана робота, щоб господар халупи, в якій я мешкаю, не випхав мене з тієї першокласної квартирки на п’ятому поверсі без ліфта, де унітаз, коли спускаєш воду, видає такі звуки, що холоне кров, а щури вважають за можливе сидіти поруч зі мною на дивані й дивитися телевізор.

— Постарайся не вживати слова «рабство» при Колтерстах. Ньюйоркці з Парк-авеню від нього стають дуже дратівливими.

— А-а.

— Добре, що в тебе одне з тих біблійних імен, які їм так подобаються в ямайок. Я минулого тижня навіть одного чоловіка прилаштувала на роботу. Уявляєш? Мабуть, тому, що його звали Єзекія[399]. Хтозна? Може, подумали, якщо в нього ім’я зі святої книги, то він у них не крастиме. А ти, часом, тишком-нишком не крадеш?

Це запитання вона ставить мені щотижня, коли я приходжу за платнею, — хоча я працюю тут уже третій рік. Але тепер вона дивиться на мене так, ніби справді чекає відповіді. Безперечно, Колтерсти — незвичайні клієнти. І де ж тепер моя вчителька з десятого класу, яка б їй розповіла, скільки дверей у своєму житті я відчинила лише завдяки тому, що вміла правильно розмовляти. Міс Бетсі все дивиться на мене. Трохи з ревнощами, але ж вони притаманні кожній жінці. А ще трохи заздро, бо в мені є те, що учасниці конкурсів краси називають «манерами»: я ж, як-не-як, дівчина із середньою освітою, яку здобула в школі Сент-Ендрю, що в Гейвендейлі. А ще — з гордістю, бо в неї є та, ким вона може нарешті вразити Колтерстів, та так, що готова навіть оббрехати мою попередницю, аби її звільнили. Хоча в її погляді є й жалість, яку видно найбільше. Їй цікаво, як така дівчина, як я, докотилася до такого життя.

— Ні, міс Бетсі.

— Добре, добре, пречудово.

Не питайте, чому я гуляла Бродвеєм повз 55-ту вулицю. Напевно, тому, що нічогісінько не відбувалося — ні на тій вулиці, ні в моєму житті. Але іноді, не знаю, всі ці прогулянки нью-йоркськими вулицями... проблеми від них не стають меншими, не зникають, але з’являється відчуття, що можна... просто гуляти. Та й проблем у мене особливих немає. Взагалі нічого немає. Хоча можу піти в заклад: моє «нічого» все одно важливіше за їхнє «нічого», будь-якого дня тижня. Іноді я хвилююся тому, що нема чого хвилюватися, але то вже якесь психологічне лайно, щоб голова не пустувала. А може, мені просто нудно. Люди тут мають по три роботи й шукають четверту, а я взагалі не працюю. А отже — треба гуляти. Навіть я розумію, що в цьому немає сенсу, — однак це пояснює, чому люди тут так багато ходять пішки, навіть туди, куди можна доїхати на метро. Іноді реально замислюєшся, чи в цьому місті хто-небудь узагалі працює? Чому на вулицях так людно?

Отож я йшла собі Бродвеєм, униз від 120-ї вулиці. Іноді під час прогулянки настає момент, коли заходиш так далеко, що нічого іншого не лишається, як іти далі. А от доки — не знаєш. Я завжди при цьому відсторонююся, поки не помічаю, що знову йду невідомо куди й навіщо. І раптом бачу себе лише за декілька кварталів від Таймс-скверу, — і Бог знає чому, але мені вистачає якихось десяти хвилин на Таймс-сквері, щоб занудьгувати за химерною, чарівною місциною на зразок Західного Кінгстона. Хоча не скажу, що мені до смерті хотілося б туди. Тож я й тоді безцільно йшла Бродвеєм, повз ту 55-ту вулицю, трохи остерігаючись нарватися на збоченців, ексгібіціоністів та все те, що бачила в телевізорі, — але тут нічого схожого не лізло на очі (крім безхатьків, жоден з яких не був схожим на замаскованого Ґарі Сенді[400]). Та ось я завважую невеличку