Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

Життя поступово повертається до буденності, про минулі події нічого майже не нагадує. Я ходжу на пари, навчаюсь, здаю лабораторні та колоквіуми, спілкуюся з друзями та уникаю Назара. З ним ми розійшлись наступного дня після того пам'ятного вечора, коли мене привіз до гуртожитку Гнат. І я нарешті зітхнула з полегшенням. Занадто незатишно почувалась поруч з ним, хоч по правді вини Назара в цьому не було. 

І тільки вночі мене мучать спогади та моторошні кошмарні сни. У них я так і залишаюся на глибині відьмівського озера, знову і знову переживаю жахливу мить своєї смерті. Щоразу, прокидаюсь у холодному поті й розумію, що в безпеці, щоразу моя рука тягнеться до телефону, щоб набрати Гната, і так само щоразу я встигаю її відсмикнути в останній момент. 

Десь в глибині душі знаю, відчуваю, що це не лише мої страхи, не лише кошмари, які є наслідком пережитих подій. Це спогади всіх, хто постраждав від старої відьми. Скільки їх було? Четверо? П'ятеро? А є ще ті, про які не знають Данко та Гнат. Ті, що померли десять років тому, двадцять, п'ятдесят, подарувавши старій те, що вона хотіла найбільше. Вони живуть біля мене, у моїй голові, у моїх думках.

Ось кумедна Маринка. Пустотлива рудоволоса дівчинка. Її не стало сорок років тому. До мене вона приходить у гарному мереживному випускному платті. 

Є ще Світлана. Скромна та боязка. Найкраща учениця в класі, медалістка. Її мати так і не пережила смерть доньки.

За Танею ніхто не сумував. Не було кому. У дванадцять років вона втекла з дому, її зовсім не шукали. На впізнання прийшов друг Тошка, такий самий безпритульник, як і вона. Батьку алкоголіку навіть не повідомили про смерть доньки, не знайшли.

Їх багато. Імена складаються в нескінченну низку і безкрайнім потоком звучать у моїй голові: Ліда… Ніна… Христя… Юля… Саша…

Хочеться заткнути вуха долонями, щоб припинити цей нав'язливий гул, але розумію, не допоможе. Голоси звучать усередині мене, у моїй голові, у моїй свідомості.

Сьогодні вони особливо нав'язливі та гучні. Я прокидаюся від спазму, що вже звично здавив горло. Розплющую очі й жадібно хапаю ротом повітря, вчепившись пальцями в простирадло. Ковдра від мого борсання валяється на підлозі. 

― Інго, ― шепіт поруч із моїм ліжком змушує повернути голову і втупитися в чергову жертву. – Інго… Допоможи…

Дівчина одягнена в біленьку коротку шубку, з якої капає вода прямо на підлогу, утворюючи величезну калюжу. Під очима потоки чорної туші, на губах розмазана яскраво-червона помада.

― Ти хто? ― приголомшено питаю.

― Я Зоя, ― тихо відповідає дівчина. ― Я замість тебе…

Її голос, спокійний, неживий звучить голосніше набату, віддаючи тупим болем у грудях і почуттям сорому. Не витримавши, спускаю ноги на підлогу і схоплююся з ліжка. 

Бігти! Далі від неї. Від глибокого почуття провини.

За спиною грюкають двері, відрізаючи мене від теплої кімнати. Босі ноги човгають по холодній брудній підлозі. Там двері. Балкон. Повітря.

Ручка не піддається. З усіх сил смикаю важіль, чую дзвінкий брязкіт шибок у дверях і, нарешті, вислизаю на холодне морозне повітря. Жар у грудях накочує хвилями, спалює зсередини. Лише крок до свободи. До порожнечі. До «нежиття».

Завмираю, вчепившись долонями в покриті інеєм залізні бильця. Холодний метал вгризається у шкіру тонкими болючими голочками. Лише крок. Але я стою. 

Ні! Це не моя доля! Не моя вина! Я ні до чого. Це вина відьми. Я така сама жертва, як і вони.

Розвертаюсь спиною до бильця і бачу перед собою дівчину в шубці. 

― Я була замість тебе, ― повторює вона синіми губами.

― Це не моя вина, ― вже вголос.

Зоя схиляє голову на бік, пильно вдивляється у моє обличчя.

― Я знаю. Не твоя, ― криво усміхається. ― Але заплатиш ти.

Її крижана долоня простягається вперед і м'яко штовхає мене в груди. Я ще встигаю подумати, що, впавши з восьмого поверху, від мене нічого не залишиться, і перевалююсь через бильця, безглуздо змахнувши руками.

― Інго! ― мою кисть обхоплюють гарячі пальці, з силою смикнувши вгору. 

Зойкаю від болю, зависнувши в повітрі. Рука ледь не вивертається з суглобів.

― Гнате, ― здивовано видихаю. 

Він, зціпивши зуби, підтягує мене, перехоплює за талію і витягує на балкон.

 – Гнат. 

Голос тремтить. Горло здавлює від сліз.

Хмара пари, що зірвалася з губ білястим серпанком, розчиняється на холодному повітрі. Тихо схлипнувши, притискаюся до нього, обхоплюю руками за пояс.

― Вона сказала, що я винна... Я не хотіла... Я не думала... ― моє нескладне бурмотіння перемішується з риданнями, що рвуться з грудей.

Я вся тремчу, зуби цокотять. Й досі не можу прийти до тями.

– Я знаю. Знаю, ― несподівано ніжно й ласкаво пригортає, заспокійливо гладить по волоссю. ― Я все знаю...

― Вона вбила Зою. Замість мене, ― зізнаюсь, тамуючи почуття провини.

Пропри всі запевнення, воно точить наче гниль, роз'їдає. Якби я не врятувалась, вона була б жива…

Гнат бережно відсторонює мене, обхоплює щоки теплими долонями, зазирає в обличчя. Його погляд, сповнений пітьми, несподівано співчутливий і жалісливий.

― Інго, не було ніякої Зої... 

― Як це не було? ― мої очі широко розплющуються.

Гнат зосереджено скидає з себе косуху, загортає мене і наполегливо підштовхує до дверей. 

Слухаюсь його беззаперечно. Але здивування шкребе на підсвідомості.

― Ти хочеш сказати, що її не існує? Чи не існувало? Ні її, ні Свєти, ні Марини, ні Тані? Ніхто з них?

― Не зовсім… Тебе намагалася вбити не Зоя…

― Звідки ти знаєш? – різко перебиваю. ― Мене стільки днів мучили примари, не давали спати, приходили, розповідали… І тепер ось.

Гнат відводить очі, береться за ручку дверей. Непомітно ми вже підійшли до моєї кімнати. Але я зупиняю, накриваю його теплі пальці своєю крижаною долонею.

― Розповідай! ― Вимовляю з натиском.