Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

Фраза місіс Лекі обірвалася, в очах запалала зневага.

– Я так розумію, він зник тієї ночі?

– Так, сер, пішов до своєї кімнати, як і всі ми, а на ранок його вже не було. Тому поліція на нього й подумала.

– Так, так, дурний вчинок з його боку. На вашу думку, як він міг утекти?

– Не маю жодного уявлення. Поліцейські начебто всю ніч вартували в будинку, проте дворецького не бачили. Але вони теж люди, хай би кого там із себе вдавали, вдираючись до джентльмена в домівку і нишпорячи тут.

– Я чув щось про таємний хід, – сказав сер Чарльз.

Місіс Лекі пирснула.

– Поліція про нього безперестанку торочить.

– А він тут є, цей хід?

– До мене долітали такі чутки, – обережно сказала місіс Лекі.

– Ви знаєте, де він починається?

– Ні, сер, не знаю. Таємні ходи – це дуже добре, але зі слугами про таке краще не говорити. Від цього в дівчат з’являються дивні ідеї. Вислизнути кудись, наприклад. Мої дівчата виходять через задні двері й заходять через задні двері, і ми знаємо своє місце.

– Чудово, місіс Лекі, – думаю, це дуже мудро.

Місіс Лекі зніяковіла від похвали сера Чарльза.

– Цікаво, – вів він далі, – чи можемо ми опитати решту служниць?

– Звісно, сер. Але вони скажуть вам не більше, ніж я.

– О, розумію. Я не стільки про Елліса, скільки про сера Бартолом’ю – про те, як він поводився того вечора і все таке. Розумієте, він був моїм другом.

– Знаю, сер. Я розумію. Зараз на місці Беатріс та Аліса. Вона, звісно, працювала в їдальні.

– Так, я б хотів поговорити з Алісою.

Однак місіс Лекі вірила в ієрархію. Беатріс Черч, старша хатня покоївка, прийшла першою.

То була висока худа жінка зі зціпленими губами, яка мала агресивно-поважний вигляд.

Після кількох поверхових запитань сер Чарльз почав розпитувати про те, як поводилися гості того фатального вечора. Чи всі вони були страшенно засмучені? Що вони робили й говорили?

Беатріс заговорила жвавіше. Вона, як і багато хто, була схильна до збоченої зацікавленості трагедіями.

– Міс Сатлкліфф була сама не своя від горя. Дуже сердечна жінка, вона і раніше тут зупинялася. Я пропонувала їй випити крапельку бренді чи чашечку чаю, але вона й чути не хотіла. Натомість прийняла аспірин. Сказала, що точно не зможе заснути. Але коли назавтра я рано вранці принесла їй чаю, вона спала як дитина.

– А місіс Дейкез?

– Не думаю, що ця леді взагалі вміє засмучуватися. – З тону Беатріс було зрозуміло, що Синтію Дейкез вона недолюблювала. – Намагалася скоріше поїхати. Казала, що може постраждати її бізнес. Містер Елліс говорив, що вона відома швачка в Лондоні. – «Швачка» для Беатріс означало «ремесло». А на ремесло вона дивилася зверхньо.

– А її чоловік?

Беатріс пирснула.

– Заспокоював собі нерви бренді, ага. Та я б сказала, радше розхитував.

– А як щодо леді Мері Літтон-Ґор?

– Дуже мила дама, – сказала Беатріс, голос її став люб’язнішим. – Моя двоюрідна бабуся працювала в замку в її батька. Замолоду вона була милою жінкою – таке я чула. Може, вона й бідна, але одразу видно, вона не порожнє місце, така розважлива, ніколи не створює клопоту, завжди так лагідно розмовляє. Її донька теж мила дівчина. Звісно, вони не дуже близько знали сера Бартолом’ю, але були страшенно схвильовані.

– А міс Віллз?

Беатріс знову напружилася.

– Я точно не знаю, що міс Віллз думала про все, що сталося.

– А що ви сама про неї думаєте? – запитав сер Чарльз. – Ну ж бо, Беатріс, усі ми люди.

Раптом кам’яного обличчя покоївки торкнулась усмішка.

У манері спілкування сера Чарльза було щось привабливо хлопчакувате. І Беатріс не могла встояти проти шарму, який так гостро відчувала театральна публіка.

– Але ж, сер, я дійсно не знаю, що ви хочете від мене почути.

– Лише те, що ви насправді думаєте про міс Віллз.

– Нічого, сер, зовсім нічого. Вона, звісно, була… – Беатріс вагалася.

– Продовжуйте, Беатріс.

– Ну, вона не належала до їхньої когорти, це вже точно. І нічого не могла з цим вдіяти. Вона щось вивідувала, сер, якщо ви розумієте, про що я, щось вивідувала й винюхувала.

Сер Чарльз заохочував Беатріс розвинути думку, але покоївка і далі висловлювалася туманно. Хоч міс Віллз наче вивідувала й винюхувала, але прикладу Беатріс навести не змогла. Просто повторювала, що міс Віллз лізла в те, що її не стосувалося.

Зрештою вони облишили цю тему, і Саттертвейт запитав:

– А молодий чоловік на прізвище Мендерз з’явився тут неочікувано?

– Так, сер, він потрапив у аварію біля нашої сторожівні. Сказав, що йому пощастило, що це трапилося тут. Звісно, в будинку вже й так було повно гостей, але міс Ліндон постелила йому в маленькому кабінеті.

– І всі здивувалися, коли його побачили?

– Так, так, сер, звісно.

Коли джентльмени запитали в Беатріс про Елліcа, та заговорила ухильно.

Вона дуже мало з ним спілкувалася. Тікати отак було дуже негарно, на її думку, проте нащо йому було вбивати господаря, покоївка не уявляла. Ніхто не уявляв.

– А як він поводився? Лікар, я маю на увазі. З нетерпінням чекав цього прийому? Може, щось собі задумав?

– Він був дуже веселий, сер. Усміхався сам до себе, так. Ніби з якогось жарту сміявся. Я навіть чула, як він жартував з містером Еллісом – з Бейкером він ніколи так не робив. Зазвичай він говорив зі слугами уривчасто, чемно, але теревенів не розводив.

– І що ж він казав Еллісу? – з ентузіазмом поцікавився Саттертвейт.

– Ну, я точно не пам’ятаю, сер. Містер Елліс підійшов до нього передати телефонне повідомлення, а сер Бартолом’ю запитав, чи точно він правильно почув прізвище, і містер Елліс відповів, що певен цього, – дуже чемно відповів, звісно. І тоді лікар розсміявся і сказав: «Хороший ти хлопець, Еллісе, першокласний дворецький. Еге ж, Беатріс, що скажеш?» А я так здивувалася, сер, що господар так розмовляє, – бо було зовсім не схоже на нього, – що навіть і не знала, як відповісти.

– А що Елліс?

– Він якось несхвально до цього поставився, бо, певно, до такого не звик. Напружився якось.

– А що було в повідомленні? – запитав сер Чарльз.

– У повідомленні, сер? О, телефонували із санаторію – повідомили, що прибула пацієнтка і що вона добре перенесла дорогу.

– А ви пам’ятаєте прізвище?

– Воно було дивне, сер. – Беатріс замислилася. – Чи то місіс де Рашбріджер, чи якось так.

– Так, дійсно, – заспокійливо сказав Картрайт. – Не надто просте прізвище для