Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

Містер Саттертвейт усміхнувся.

– Мені подобається, що вона уособлює відомий рядок Бернса: «Один із нас записував усе». Це добре, що міс Віллз веде нотатки. За цими окулярами – проникливий погляд. Я вважаю, міс Віллз могла помітити щось важливе.

– Серйозно? – недовірливо запитав сер Чарльз.

– Зараз нам треба спершу пообідати, – сказав містер Саттертвейт. – А потім ми підемо до Мелфортського абатства й поглянемо, чи вдасться нам знайти щось корисне.

– Ви, здається, серйозно до цього поставилися, Саттертвейте, – дещо здивовано зауважив сер Чарльз.

– Я не вперше розслідую злочин, – зізнався містер Саттертвейт. – Одного разу, коли я ночував у віддаленому готелі й мені розбили машину…

Але закінчити йому не вдалося.

– Пам’ятаю, – високим дзвінким акторським голосом сказав сер Чарльз, – коли я подорожував, у 1921 році…

Чарльз Картрайт переміг.

Розділ четвертий

Свідчення слуг

Коли двоє чоловіків побачили Мелфортське абатство в пообідньому вересневому сонячному сяйві, воно здалося найcпокійнішим з усіх місць на землі. Деякі частини будівлі збереглися з п’ятнадцятого століття. Абатство відновили й добудували нове крило. В нового санаторію була власна територія, і з будинку його не було видно. Сера Чарльза та містера Саттертвейта зустріла місіс Лекі, кухарка, огрядна жінка, за всіма правилами вдягнена в чорне, заплакана й говірка. Вона вже була знайома з актором і в розмові зверталася здебільшого до нього.

– Ви зрозумієте, звичайно, як мені було важко. Смерть господаря і все це. Скрізь поліція, пхають носи сюди й туди. Ви уявляєте, навіть у смітники залізли! І ще запитання, запитання, ніби й жити не можуть без запитань. Ох, до чого я дожилася, ну, таке побачити, щоб такого тихого джентльмена, та ще й сера до того ж, – ох, який то був урочистий день для всіх нас, – ми з Беатріс це добре пам’ятаємо, а вона тут на два роки менше, ніж я. І ці запитання, які ставив цей дядько з поліції – джентльменом я його назвати не можу, бо звикла до справжніх джентльменів і до того, що вони знають, як поводитися, – хай він там хоч тричі інспектор… – Місіс Лекі замовкла, вдихнула і витягла себе із заплутаного макраме своєї тиради.

– Запитання, ось про що мені велося, про всіх служниць у будинку, а вони всі такі гарні дівчата, не те що б Доріс прокидалася вчасно. Я говорю про це з нею принаймні раз на тиждень, а Вікі – вона буває нахабною, але від молодих марно очікувати гідного виховання – матері зараз про це не дбають, – та всі наші служниці – хороші дівчата, і жоден інспектор не змусить мене говорити інакше.

Так, – сказала я йому, навіть не думайте, що я скажу щось проти своїх дівчат. Вони хороші дівчата, справді хороші, і думати, що вони якось причетні до вбивства, ну, це вже повна нісенітниця.

Місіс Лекі замовкла.

– Але інша річ – містер Елліс. Я нічого про нього не знаю й не могла нічого про нього розповісти, він тут новий, його прислали з Лондона попрацювати, поки містер Бейкер у відпустці.

– Містер Бейкер? – перепитав містер Саттертвейт.

– Містер Бейкер сім років працював дворецьким у сера Бартолом’ю. Він здебільшого був у Лондоні, на Гарлі-стріт. Пам’ятаєте його, сер? – Кухарка звернулася до сера Чарльза, і той кивнув. – Сер Бартолом’ю викликав його сюди, коли влаштовував прийоми. Але містер Бейкер погано почувався, тож сер Бартолом’ю дав йому два місяці відпочинку, оплатив поїздку на море до Брайтона – ось бачите, наш лікар був справжнім джентльменом. Тож він тимчасово винайняв містера Елліса, от я і сказала інспектору, що нічого не можу сказати про цього містера Елліса, проте, з його власних слів, він працював у найвидатніших родин. І ще він, звісно, поводився дуже по-джентльменськи.

– Чи не було в ньому чогось незвичайного? – з надією запитав Картрайт.

– Дивно, що ви про це запитали, сер, бо, розумієте, і так, і ні.

Сер Чарльз підбадьорливо поглянув на місіс Лекі, і та повела далі:

– Я не можу сказати, що саме, але щось дивне в ньому таки було…

«Так завжди здається заднім числом», – похмуро подумав Саттертвейт. Хай би як місіс Лекі зневажала поліцію, припущення інспектора впливало і на її думку. Якщо Елліс виявився злочинцем, то, звісно ж, місіс Лекі щось таки в ньому помітила.

– По-перше, він був дещо непривітний. О, чемний, безумовно, і джентльмен – як я вже сказала, він працював у шанованих родин. Але він тримався одинцем, багато часу проводив у своїй кімнаті, і ще він був – ну, я не знаю, як це описати, не знаю, – але трохи дивний…

– А ви не підозрювали, що він насправді не дворецький? – припустив містер Саттертвейт.

– Та ні, він точно працював, сер. І дещо знав про відомих людей, еге.

– Наприклад? – м’яко поцікавився сер Чарльз.

Але місіс Лекі почала говорити загадками, нічого певного. Вона не хотіла переказувати плітки слуг. Це було нижче її гідності.

Щоб вона трохи розслабилася, Саттертвейт запитав:

– Чи могли б ви описати його зовнішність?

Місіс Лекі пожвавилася.

– Він мав дуже респектабельний вигляд. Бакенбарди, сиве волосся, трохи зсутулений, а ще він почав товстішати – його це непокоїло. Руки в нього помітно тремтіли, але не від того, про що ви подумали. Він узагалі не пив – на відміну від інших дворецьких, які мені траплялися. Ще він був слабкий на очі, думаю, бо йому було боляче дивитися на світло, особливо на яскраве, від цього очі в нього дуже сльозилися. Коли він був не на службі, то носив окуляри.

– А якісь особливі прикмети? – запитав сер Чарльз. – Шрами? Зламані пальці? Родимки?

– О, ні, ні, сер, нічого такого.

– Наскільки ж усе простіше в детективних історіях, – зітхнув той. – В літературі у злочинця завжди є якась особлива прикмета.

– У нього бракувало зуба, – зауважив містер Саттертвейт.

– Можливо, сер, але сама я цього ніколи не помічала.

– Як він поводився в ніч трагедії? – трохи по-книжному запитав містер Саттертвейт.

– Ну, сер, точно я не можу сказати. Розумієте, я була зайнята на кухні. Мені не було коли спостерігати.

– Так, розумію, не було коли.

– Коли нам сказали, що господар помер, нас охопив шок. Я плакала, плакала, не могла заспокоїтися, і Беатріс так само. Молодші служниці, звісно, були збуджені, але і засмучені також. Містер Елліс не був аж такий засмучений, як ми, ну, бо він тут нещодавно, але він поводився дуже мудро і наполіг на тому, щоб ми з Беатріс випили по келишку портвейну, щоб упоратися з