Читати книгу - "Живи і дай померти, Ян Ланкастер Флемінг"

На білому постаменті вивищувався п’ятифутовий дерев’яний білий хрест із одягнутими на поперечини рукавами поношеного чорного фрака, фалди якого спадали на підлогу. Зверху над сюртуком бовванів засалений котелок, і верхівка його була начеплена на вертикальну планку хреста. Кількома дюймами нижче від ободка капелюха, на дерев’яній поперечині, виднівся сильно накрохмалений комірець священика.

Біля підніжжя п’єдесталу, на столі, лежала пара потертих лимонно-жовтих рукавичок. Короткий ротанговий ціпок упирався золотим набалдашником у рукавички, видніючись зліва — в ідола за спиною. На столі чорнів також старий заяложений циліндр.

Зловісне страшидло вирячувалося через усю кімнату. Це був сам барон Самеді — Бог кладовищ та Головнокомандувач Легіону Мертвих. Навіть Бондові він видався моторошним.

Бонд знову поглянув на велике сірувато-чорне обличчя за столом.

«Містер Біґ» нарешті заговорив.

— Залишся, «Хи-Хи», — і перевів погляд на іншого негра. — А ти, «Маямі», можеш іти.

— Слухаю, пане босе, — в один голос відповіли обидва.

Бонд почув, як двері відчинились і відразу ж зачинилися.

Запала тиша.

Вирячкуваті очі «Містера Біґа» гостро вдивлялись у Бонда. Хвилину немовби вивчали його, а потім, як зауважив Бонд, погляд їх став непроникним. Тепер ті очі нічого не виражали. У Бонда склалося враження, що думки «Містера Біґа» десь далеко.

Бонд вирішив, що не дасть вивести себе з рівноваги. Чутливість знову повернулася йому до рук, і він потягнувся за сигаретами й запальничкою.

«Містер Біґ» заговорив.

— Ви можете палити, містере Бонд. Якщо ж у вас виникнуть якісь інші наміри, не полінуйтеся зазирнути в шпаринку шухляди мого стола — якраз навпроти вас. За хвильку я буду у вашому розпорядженні.

Бонд подався вперед. Замкова щілина була чималенька: діаметром десь 0.45 дюйма. Приводиться в дію, здогадався Бонд, натисканням ногою педалі під столом. Який набір вигадок у цього чоловіка! Це так по-дитячому. Але чи ж справді по-дитячому? Можливо, воно не так уже й легковажно? Усі ті штучки — бомби, зникомі столики — поки що чітко спрацьовували. Це не було пусте марнославство — аби лише справити враження. До того ж не було нічого безглуздого у такому прилаштуванні пістолета. Можливо, трохи складно, але технічно дуже розумно.

Бонд запалив сигарету і глибоко затягнувся, наповнивши легені димом.

Його не дуже непокоїв теперішній стан. Відмовлявся вірити, що йому справді завдадуть якоїсь шкоди. То було б геть нерозумно — прибрати його лише через кілька днів після прибуття з Англії: для цього довелося б винайти щось справді надзвичайне. Крім того, мусили б прибрати і Лейтера. А Бонд знав, що це вже занадто: розлютити дві розвідки нараз. «Містер Біґ» повинен був добре таке усвідомлювати. Але Бонда таки непокоїв Лейтер, адже той був у руках брутальних чорних мавп.

Губи «Містера Біґа» розімкнулися.

— Я вже багато років не зустрічався з агентом секретних служб, містере Бонд — іще з часів війни. Ваша служба тоді добре спрацювала. У вас є справді здібні люди. Друзі мені казали, що ви займаєте високе становище там, у себе. Адже ваш номер із двома нулями — 007, якщо не помиляюся? Значення цього подвійного нуля в тому, що, як мені пояснювали, у ході виконання завдання вам дано право вбивати. У спецслужбі не так уже й багато агентів, які виконують свої завдання, маючи ліцензію на вбивство. То кого ви плануєте вбити тут, містере Бонд? Чи, бува, не мене?

Голос звучав м’яко, рівно й спокійно. В ньому відчувався легкий гарлемський і французький акцент, однак у цілому англійська була майже бездоганною — без натяку на сленг.

Бонд і далі мовчав. Зрозумів, що Москва вже передала його детальний опис.

— Ви мусите відповідати, містере Бонд. Від цього тепер залежить доля вас обох. Я цілком довіряю своїм джерелам інформації. І знаю набагато більше, ніж сказав. Тож брехню розпізна’ ю відразу.

Бонд йому вірив. Тому вибрав версію доволі правдоподібну, яка, однак, давала змогу приховати деякі факти.

— В Америці циркулюють золоті монети — як от розе­ноблі Едварда IV, — пояснив. — Деякі з них збувають у Гарлемі. Держскарбниця США звернулася до нас по допомогу, оскільки джерело їх надходження — ймовірно, Англія. Тож я приїхав у Гарлем, щоб з’ясувати це на місці — разом із представником вашого казначейства, який, сподіваюсь, у безпеці та вже на шляху до свого готелю.

— Містер Лейтер — представник ЦРУ, а не Держскарбниці, — безбарвним голосом проказав «Містер Біґ». —

І його становище в даний момент украй небезпечне.

Він замовк, мовби замислившись — дивлячись кудись повз Бонда.

— «Хи-Хи»!

— Так, босе!

— Прив’яжи-но містера Бонда до крісла!

Бонд спробував звестися на ноги.

— Краще не рухайтеся, містере Бонд, — м’яко сказав голос. — Тоді у вас буде більше шансів залишитися живим.

Бонд зирнув у жовтаві безпристрасні очі «Містера Біґа».

І знову опустився в крісло. За мить широкий ремінь опоясав його тіло і міцно притиснув до шкіряного крісла, а два короткі паски прицвяхували зап’ястя до металевих підлокітників. Ще два паски міцно стиснули йому щиколотки. Усе, що він міг зробити, — то це звалитися разом із кріслом на підлогу — і більше нічого.

«Містер Біґ» торкнувся перемикача на комутаторі.

— Пришліть сюди міс Солітер, — сказав, повернувши тумблер на місце.

Після деякої затримки книжкова секція справа від столу розступилась, і відчинилися двері.

Зачинивши їх за собою, до кімнати увійшла одна з найпрекрасніших жінок, яких будь-коли доводилося бачити Бондові. Вона стояла посеред кімнати і дивилася на нього, оглядаючи з ніг до голови — повільно, дюйм за дюймом. Закінчивши детальний огляд, повернулася до «Містера Біґа».

— То що маю робити? — запитала безбарвним голосом.

«Містер Біґ» на неї і не глянув. Він звернувся до Бонда.

— Це — надзвичайна жінка, містере Бонд, — сказав так само спокійно та м’яко, — і завдяки її унікальності маю намір з нею одружитись. Я розшукав її в кабаре на Гаїті — її рідному острові. Вона володіє телепатичним даром, якого не можу збагнути. Не раз пильнував за її номером, однак так і не можу його зрозуміти. Але тут нíчого й розуміти — телепатія, оце й усе.

«Містер Біґ» зробив паузу.

— Я розповідаю вам усе це, аби попередити. Вона — мій інквізитор. Звичайні тортури важкі й нічого не дають: люди скажуть вам будь-що, аби лише полегшити біль. Але з цією дівчиною нема потреби вдаватися до тортур — вона спроможна бачити людей наскрізь і читає їхні думки. Саме тому й буде моєю дружиною. Вона надто цінна, щоб розгулювати на свободі. До того ж, — додав спокійно, — цікаво буде поглянути