Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Локвудові очі зблиснули.
— Люсі, — сказав він. — Дякую... Я знав, що ти не підведеш нас.
І лише тепер його обличчя розцвіло знайомою усмішкою, а я розтала, як раніше, в її промінні. Це було ще одне, що за стільки місяців залишилось незмінним.
— Отже... знову Локвуд?
— Що таке?
— Не викручуйся. Я бачив тебе з ним. Як це розуміти?
Наступного дня я прокинулася рано-вранці — й зараз одягалась перед дзеркалом. Половину ночі я не спала — думала про Локвуда. про його пропозицію, про свою відповідь на неї. Завжди трохи неприємно, коли ти не можеш заснути. проте все ж таки лежати й міркувати про свої вчинки приємніше, ніж боротися з Примарами й Спектрами. Сумніви, як і привиди, потемки дужчають, і навіть на світанку я не була певна, чи правильно я чиню. Щоб заспокоїтись, я заходилась вирішувати, що мені надягти для візиту до Будинку Фіттес. Коли тебе запрошують до такого престижного місця, ти мусиш мати якнайкращий вигляд.
— Бачу, ию ти погодилась на якусь дурницю, — провадив череп. — Стовбичиш, біля дзеркала кілька годин. Зазвичай це забирає в тебе тридцять секунд, зокрема й те, що ти називаєш «умиванням»... Куди ж ти зібралася?— замислено додав голос. — На побачення? Ні Той хлопець не сліпий, щоб...
Я озирнулася через плече. Відтоді, як я прибрала зі склянки рушник, привид без упину щось говорив, ворушачи за склом своїми зеленими губами. Спочатку я не звертала на нього уваги. Локвуда череп не любив, тож нічого корисного я зараз не почула б. Та врешті тиша в кімнаті почала мені набридати. Деякі люди рятуються від тиші, вмикаючи радіо. А в мене замість радіо був привид у склянці.
— Яке там побачення! — зіпнула я. — Годі верзти дурниці! — 51 ще раз оглянула своє вбрання в дзеркалі. Я давно вже так не одягалась і тому почувалась якось непевно. — Це ділова зустріч!
Череп єхидно захихотів:
— Та невже?! Не вірю! Ти хочеш повернутися до них, еге ж? Повернутися до цих йолопів?
— Я до них не «повертаюсь», — відповіла я. — Просто погодилась допомогти їм. Один-єдиний раз.
— Один-єдиний раз? Не бреши! Ще п’ять хвилин — й ти знову спатимеш на своєму тісному горищі в Локвуда. І по-приятельськи щебетатимеш із тією Голлі Манро. До речі, закладаюся, що зараз вона живе в твоїй колишній кімнаті
— Облиш! Цього не може бути!
— Не може бути? Сама побачиш!
—У Голлі Манро є власне помешкання. Вона не може спати на Портленд-Роу.
— І тебе не обходить, де вона спить?
— Не обходить.
— Ти добре зробила що пішла від них. — мовив череп. — Це називається «незалежність». Цінна річ. не відмовляйся від неї! А тепер поговорімо про твою сукню. Вона тобі затісна.
— Справді? А мені так не здається.
— Бо ти бачиш себе тільки спереду, любонько.
Черепу кортіло сварки. Мені ж — навпаки. Я й без сварки була надто збуджена, а ще не дуже впевнена в собі і роздратована. Відтоді, як я побачила в катакомбах під магазином Ейкмерів «примарного хлопця», що з'явився мені в подобі пораненого Локвуда з блідим закривавленим обличчям, я за-присяглася будь-що уникати справжнього, живого Локвуда. Я не хотіла для нього такого майбутнього і вирішила зробити так, щоб наші шляхи розійшлись. Та варто було йому один-єдиний раз завітати до мене, як я вже — хай навіть і тимчасово — здалась. Виходило, що я перечила сама собі, й від того моє серце шалено тьохкало. Проте одна річ мені була
відома напевно: зараз я будь-що не в гуморі вислуховувати дурні поради черепа.
Дечого з цих порад я. одначе, дослухалась — і перевдяг-лась у звичайну робочу спідницю та леґінси.
— Мене ти. звичайно, з собою не візьмеш. — понуро зауважив череп, коли я саме чіпляла до пояса рапіру.
— Аж ніяк.
— Але ж це серйозний випадок. Я можу стати тобі в пригоді. Ти й сама це знаєш!
— Це буде просто попередня розмова. Якщо ми... тобто якщо «Локвуд і К°» візьмуться до цієї справи, я повернусь і заберу тебе. Можливо.
Запала тиша.
— Дякую й на цьому, — обізвався нарешті череп. — Мені не дуже, власне, й хотілось. І взагалі, відчепись від мене.
— Залюбки.
— Обійдусь і без тебе. А побалакати зможу й з кимось іншим.
— З ким. наприклад? — пирхнула я. Мені було вже досить цієї розмови.
— З іншими людьми...
— Нічого не вийде. З ким, крім мене, ти ще розмовляв? Відтоді, звичайно, як став черепом... Ні з ким.
— Отут ти помиляєшся, — відповів череп. — Колись я розмовляв із самою Марісою Фіттес. Тож ти не одна така в світі люба моя задавако!
— Справді? — здивувалась я. — А я й не знала. Коли ж це було?
— У мене що, годинник у кишені лежить? Давно. Мене знайшли в каналізації в Ламбеті, почистили й принесли їй. Вона поставила мені кілька питань, а тоді запроторила до цієї склянки
—А як ти потрапив до каналізації в Ламбеті?
Обличчя привида скривилося з огиди:
— Краще не питай. Я препогано скінчив своє життя.
— Мабуть, що так... — я подивилась на череп. По багатьох місяцях суперечок і порожніх балачок він уперше поділився зі мною часткою власного минулого. То він розмовляв із самою Марісою Фіттес — засновницею першої психологічної агенції, єдиною, хто до мене міг розмовляти з привидами! А ще вона була бабусею нинішньої власниці агенції «Фіттес», із якою я мала сьогодні зустрітись! Нашої національної героїні! Он як!.. Я скінчила чепуритись і заходилася шукати свою куртку. — То яка ж вона була, Маріса Фіттес?
Обличчя в склянці знову скривилось:
— Страшна. Вольова, холодна жінка, що могла б
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд», після закриття браузера.