Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

— Що це було? — поцікавилася пані Бейкер. 

— Нічого, — заспокійливо сказала Чарліна. — Це просто сторожова собака дідуся Вільяма, от і все. Вона страшна ненажера… 

— Тут собака! — не дала їй договорити пані Бейкер, вкрай нажахана. — Не знаю, чи я можу таке схвалювати, Чарліно. Собаки брудні. А ще вона може тебе покусати! Сподіваюся, ти тримаєш її на прив’язі. 

— Ні-ні, вона надзвичайно чиста. І слухняна, — заспокоїла її Чарліна, замислившись про себе, чи це правда. — Вона просто… вона просто забагато їсть. Дідусь Вільям намагається тримати її на дієті, тому-то вона і прибігла сюди, вловивши запах тістечок… 

Кухонні двері знову відчинилися. Цього разу в шпарину просунулося Пітерове лице, а вираз на цьому лиці свідчив, що Пітерові терміново треба щось сказати. Однак коли Пітер помітив тітоньку Семпронію в її вишуканих шатах і пані Бейкер з усією її благопристойністю, вираз на його обличчі перетворився на гримасу жаху. 

— Знову вона, — промовила Чарліна з деякою дозою відчаю. — Приблудо, забирайся звідси! 

Пітер зрозумів натяк і зник, перш ніж тітонька Семпронія встигла обернутися, щоб роздивитися його. Пані Бейкер виглядала ще більш стривоженою. 

— Даремно ти так переживаєш, Вероніко, — сказала тітонька Семпронія. — Я визнаю, що від собак смердить, що вони брудні та від них багато шуму, але ніщо не захистить дім краще за доброго сторожового пса. Тобі треба тішитися, що в Чарліни є такий собака. 

— Думаю, так, — погодилася пані Бейкер, хоча в її голосі не було чути переконаності. — Але… але хіба ж ти мені не казала, що цей будинок під захистом… е-е… чаклунського мистецтва твого двоюрідного дідуся? 

— Так-так, авжеж! — поспішно відповіла Чарліна. — Цей дім під подвійним захистом! 

— Звичайно, дім захищений, — сказала тітонька Семпронія. — Я впевнена, що поріг цього дому може переступити тільки той, кого було запрошено. 

Немов навмисне, аби поставити під сумнів слова тітоньки Семпронії, на підлозі біля візка раптом з’явився кобольд. 

— Прошу уваги! — сказав він — маленький, синій і агресивний. 

Пані Бейкер заверещала і притисла філіжанку з кавою до грудей. Тітонька Семпронія величним жестом підгорнула свої спідниці подалі від кобольда. Кобольд, явно ошелешений, подивився на них, а тоді перевів погляд на Чарліну. Це не був кобольд-садівник. У нього був більший ніс, його блакитне вбрання було вишуканішим, а погляд свідчив про те, що він звик командувати. 

— Ви ж не простий кобольд? — запитала його Чарліна. 

— Ну, — відповів дещо приголомшений кобольд, — можна сказати і так. Я вождь у цих місцях, ім’я моє — Тіммінз. Я очолюю цю делегацію і мушу сказати, ми доволі сердиті. А тепер нам заявляють, що чарівника тут нема, чи він не хоче нас бачити, чи… 

Чарліна бачила, що з кожним словом кобольд усе більше дратується. Тому вона квапливо сказала: 

— Так, справді. Чарівника тут нема. Він хворий. Його забрали ельфи, щоб вилікувати, а я до його повернення доглядаю за домом. 

Кобольд звів очі над величезним синім носом і сердито глянув на неї: 

— Це правда? 

«Та що ж це таке! Мене цілий день звинувачують у брехні!» — роздратовано подумала Чарліна. 

— Чистісінька правда, — втрутилася тітонька Семпронія. — Вільяма Норланда в цю мить тут немає. Тож чи не були би ви таким люб’язним вийти звідси, шановний кобольде? Ви лякаєте бідолашну пані Бейкер. 

Кобольд сердито зиркнув на тітоньку Семпронію, а тоді на пані Бейкер. 

— Якщо так, — сказав він Чарліні, — то я не бачу жодних шансів на залагодження цього диспуту! 

По цих словах він зник так само несподівано, як і з’явився. 

— Заради всього святого! — видихнула пані Бейкер, хапаючись за серце. — Такий крихітний! І такий синій! Як він сюди потрапив? Не підпускай його близько, щоб він не задер тобі спідницю, Чарліно! 

— Це всього лише кобольд, — зауважила тітонька Семпронія. — Оговтайся вже, Вероніко. Кобольди зазвичай не уживаються з людьми, тому я не уявляю, що він тут робить. Однак припускаю, що двоюрідний дідусь Вільям має щось на кшталт угоди із цими створіннями. З чарівниками не можна мати певності. 

— А ще я розлила каву, — почала бідкатися пані Бейкер, промокаючи серветкою спідницю. 

Чарліна взяла філіжанку і знову налила в неї кави, щоб хоч трохи заспокоїти матір. 

— Візьміть ще тістечка, матінко, — сказала вона, подаючи таріль. — У дідуся Вільяма є кобольд, який доглядає за садом, то він, коли я з ним зустрілася, також був сердитий. 

— Що садівник робив у вітальні? — вимогливо поцікавилася пані Бейкер. 

Як це вже не раз бувало, Чарліна почала втрачати надію, що мама її зрозуміє. «Вона насправді зовсім не дурна, просто ніколи не дає волі своєму розуму», — подумала Чарліна і спробувала пояснити: 

— Це був інший кобольд. 

Тут раптом кухонні двері відчинилися і всередину продріботіла Приблуда. Вона знову була правильного розміру. Це означало, що вона була, як‑не-як, менша за кобольда і страшенно задоволена, що їй вдалося зробитися знову маленькою. Собачка весело потрюхикала до Чарліни і з надією витягнула носа до тарелі з тістечками. 

— Май совість, Приблудо! — дорікнула їй Чарліна. — Як тільки я подумаю, скільки ти з’їла на сніданок!.. 

— Це що, сторожова собака? — тремтячим голосом запитала пані Бейкер. 

— Якщо так, то вона не дала би собі ради і з мишею, — висловила свою думку тітонька Семпронія. — То скільки, ти кажеш, вона з’їла на сніданок? 

— Десь із п’ятдесят повних мисочок корму, — не замислюючись відповіла Чарліна. 

— П’ятдесят! — вигукнула пані Бейкер. 

— Я трохи перебільшила, — пояснила Чарліна. 

Приблуда, помітивши, що всі на неї дивляться, сіла на задні лапки, а передні благально склала під мордочкою. Вона примудрилася виглядати милою і чарівною. Чарліна вирішила, що вся штука в тому, як вона опустила кошлате вушко. 

— Ой, яка гарнюсінька собачечка, цю‑цю-цю, — розчулилася пані Бейкер. — Хоцес гамоньки, так? 

Вона дала Приблуді доїсти своє тістечко. 

Приблуда чемно взяла тістечко, спожила його одним ковтком і стала просити ще. Пані Бейкер дала їй з тарелі ціле тістечко. Як наслідок, наступне тістечко Приблуда випросила ще жалісніше. 

— Я обурена, — сказала Чарліна Приблуді. 

Тітонька Семпронія також граційно подала Приблуді тістечко. 

— Мушу сказати, — звернулася вона до Чарліни, — що з такою прекрасною гончою ні в кого нема потреби непокоїтися про твою безпеку, хоч сама ти можеш неабияк виголодніти. 

— Вона вміє гарно гавкати, — сказала Чарліна. «І не треба сарказму, тітонько Семпроніє. Я знаю, що вона — не сторожова собака». 

Однак не встигла Чарліна довести до кінця свою думку, як зрозуміла, що Приблуда і справді її захищала. Вона повністю відвернула материну увагу від кобольдів, від кухні та взагалі від будь-яких загроз для Чарліни, а ще вона зуміла заради цього зменшитися до правильного розміру. Чарліна відчула таку вдячність, що також почастувала Приблуду тістечком. Та дуже зворушливо подякувала їй, тицьнувшись носиком у долоню, а тоді знову з надією повернулась до пані Бейкер. 

— Ой, вона така лапочка! — зітхнула пані Бейкер і винагородила Приблуду п’ятим тістечком. 

«Вона лусне», — подумала Чарліна. Проте завдяки Приблуді решта візиту пройшла цілком мирно до самого кінця, коли дами піднялися, щоб іти. Пані Бейкер вигукнула: 

— Ой, мало не забула! — і сягнула рукою в кишеню. — Цей лист прийшов тобі, люба. 

Вона передала Чарліні довгий жорсткий конверт із