Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

Чарліна дивилася на лист і відчувала, як серце гупає в грудях і як пульс відлунює у вухах, немов удари молота по ковадлу. Він і справді їй відповів! Вона не мала сумніву, що цей лист — від короля. Адреса була написана тим самим вишуканим почерком, що й лист, який вона знайшла в кабінеті дідуся Вільяма. 

— Ага. Дякую, — сказала дівчинка, докладаючи зусиль, щоб її голос звучав невимушено. 

— Відкрий його, люба, — сказала мати. — На вигляд він від когось дуже високопоставленого. Як ти гадаєш, що це? 

— А, та нічого, — відмахнулася Чарліна. — Це просто мій випускний атестат. 

Оце виявилося помилкою. Мати вражено вигукнула: 

— Що?! Але ж твій батько сподівається, що ти залишишся у школі та трохи навчишся культури, люба! 

— Так, знаю, просто наприкінці десятого класу всім розсилають випускні атестати, — придумала пояснення Чарліна. — На той випадок, якби хтось вирішив облишити навчання. Усі учні з мого класу отримали такі атестати. Не хвилюйтеся. 

Попри таке тлумачення, яке самій Чарліні здалося просто блискучим, пані Бейкер далі переживала. Вона могла би здійняти неабиякий гармидер, якби не Приблуда, яка раптом стала на задні лапки і потупцяла до пані Бейкер, знову благально склавши передні лапки під мордочкою. 

— Ой, ти моя лапусечка! — вигукнула пані Бейкер. — Чарліно, якщо твій двоюрідний дідусь дозволить тобі взяти цю милу собачку із собою, коли йому покращає, я анітрохи не заперечуватиму. Справді, зовсім. 

Це дало Чарліні змогу сховати лист від короля за пояс спідниці та поцілувати на прощання маму і тітоньку Семпронію, уникнувши чергової згадки про лист. Чарліна радісно помахала услід, коли вони йшли доріжкою між кущами гортензій, а тоді, полегшено зітхнувши, зачинила вхідні двері. 

— Дякую, Приблудо, — сказала вона. — Ти така розумна собачка! 

Вона зіперлася спиною на двері й почала відкривати листа від короля. 

«Щоправда, я наперед знаю, що він мусив був відмовити, — подумала вона, тремтячи від збудження. — На його місці я б відмовила!..» 

Не встигла вона відкрити конверт до половини, як протилежні двері різко відчинилися і в них з’явився Пітер. 

— Вони вже пішли? — запитав він. — Ну нарешті. Мені потрібна твоя допомога. На мене там напосідає юрма роздратованих кобольдів. 

Розділ шостий, 

який стосується блакитного кольору 

Чарліна зітхнула і запхала лист від короля в кишеню. Їй не хотілося ділитися тим, що в ньому написано, з Пітером. 

— А чому? — спитала вона. — Чому вони роздратовані? 

— Ходи і подивися, — сказав Пітер. — Як на мене, це просто смішно. Я їм сказав, що ти тут головна і що вони мусять зачекати, поки ти не закінчиш люб’язності з тими відьмами. 

— Відьмами?! — вигукнула Чарліна. — Одна з них — моя мама! 

— Ну, та й моя мама — відьма, — сказав Пітер. — З одного погляду на ту поважну пані в шовковій сукні було зрозуміло, що вона відьма. Ходи вже. 

Він притримав для Чарліни двері, а вона пройшла в них, думаючи, що Пітер, певно, не помиляється стосовно тітоньки Семпронії. У респектабельному домі Бейкерів ніхто ніколи не згадував про відьомство, однак і Чарліна давно вважала, що тітонька Семпронія — відьма, хоча ніколи не висловлювала цього аж так прямо. 

Тітонька Семпронія вилетіла їй із голови, як тільки вона зайшла в кухню. Тут усюди були кобольди. Блакитні чоловічки з великими блакитними носами різноманітних форм стояли на кожному клаптику підлоги, не зайнятому собачими мисочками чи калюжками розлитого чаю. Вони стояли на столі між чайничками, а в раковині балансували на брудному посуді. Були тут і блакитні жіночки, вони в основному сиділи на торбах з пранням. Жінок можна було відрізнити за трохи меншими носами більш правильних форм і за досить стильними блакитними спідницями з оборками. «Я б і сама не проти мати таку спідницю, — подумала Чарліна. — Тільки, звичайно, більшу». Кобольдів було тут так багато, що Чарліна не відразу помітила, що бульок у кухні майже не залишилося. 

Як тільки Чарліна зайшла, кобольди здійняли неймовірний галас. 

— Певно, тут зібралося все їхнє плем’я, — висловив припущення Пітер. 

Чарліна подумала, що він, мабуть, правий. 

— Добре, — сказала вона, перекрикуючи гамір. — Я тут. У чому проблема? 

У відповідь здійнялася така буря вереску, що Чарліна затулила вуха. 

— Годі! — крикнула вона. — Як я можу зрозуміти хоч слово, якщо ви всі кричите нараз? 

Вона впізнала кобольда, який був з’явився у вітальні, він стояв на стільці з не менш ніж шістьома іншими. Його ніс мав дуже примітну форму. 

— Ось ти скажи. Ще раз, як тебе звати? 

Він куртуазно вклонився. 

— Тіммінз моє ім’я. Як розумію, ви Чарівна Бейкер і виступаєте від імені чарівника. Правильно? 

— Більш-менш, — промовила Чарліна. Вона не бачила сенсу сперечатися щодо імені. Крім того, їй навіть сподобалося, що її називають Чарівна. — Я тобі казала, що чарівник хворий. Він відбув на лікування. 

— Це ви так говорите, — відповів Тіммінз. — Ви впевнені, що він не втік? 

Це викликало такі крики і верески по всій кухні, що Чарліні довелося гукати, щоб її почули. 

— Ану тихо! Звісно, він не втік. Я була присутня, коли його забрали. Він почувався дуже зле, й ельфам довелося його нести. Якби вони його не забрали, він би помер. 

У майже цілковитій тиші, що запала після цих слів, Тіммінз похмуро сказав: 

— Якщо ви так кажете, ми вам віримо, звичайно. У нас спір із чарівником, але, можливо, ви можете його владнати. І мушу вам сказати, нам суперечки не до вподоби. Так не годиться. 

— Що саме? — спитала Чарліна. 

Тіммінз примружився і сердито глянув над носом. 

— Мусите не сміятися. Чарівник засміявся, коли я заявив йому нашу скаргу. 

— Обіцяю не сміятися, — сказала Чарліна. — То в чім річ? 

— Ми дуже сердиті, — сказав Тіммінз. — Наші жінки відмовилися мити для нього посуд, а ще ми забрали його крани, щоб він не міг мити його сам, проте він лише усміхнувся і сказав, що не має сили сперечатися… 

— Ну, чарівник і справді був хворий, — сказала Чарліна. — Тепер ви це знаєте. То про що все-таки йдеться? 

— Цей його сад, — сказав Тіммінз. — Першим поскаржився Ролло, але я пішов глянути особисто і мушу сказати, що Ролло абсолютно правий. Чарівник вирощує кущі з блакитними квітами, і це правильний і належний колір для квітів, але він за допомогою своїх чарів зробив половину кущів тих самих квітів рожевими, а декотрі навіть зеленими або білими, а це обурливо і неправильно. 

На цьому місці Пітер не стримався: 

— Але ж гортензії такими і мають бути! — випалив він. — Я вам пояснював. Кожен садівник вам би це сказав. Якщо не покласти блакитної фарби під коріння, деякі квітки будуть рожевими. Ролло — садівник. Він мав би знати. 

Чарліна озирнула напхом напхану кухню, але ніде в натовпі блакитних чоловічків не помітила Ролло. 

— Певно, він сказав це тобі лише тому, що йому подобається зрізати рослини, — сказала вона. — Я впевнена, що він спитав чарівника, чи міг би зрізати ті кущі, а той йому не дозволив. Учора ввечері він спитав мене… 

На цих словах з-за собачої миски вигулькнув Ролло,