Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

Тим часом Пітер сів за стіл і став пожадливо гортати «Книгу палімпсеста». Чарліна саме з’ясувала, що в фоліанті «Тавматург як митець» повно фраз на кшталт: «І таким чином, щасливий чарівничок наповнює наші вуха приємною музикою, подібною на феїну», — ці фрази її спантеличували. Раптом Пітер роздратовано промовив: 

— Тут нема заклинання польоту. Я все передивився. 

— Може, воно було одноразове, і я його використала? — неуважно висловила припущення Чарліна: вона переглянула «Дванадцять гілок чарівної палички» — і виявила, що це доволі багатообіцяюче чтиво. 

— Заклинання не зникають від використання, — заперечив Пітер. — Ні, справді, де ти його знайшла? 

— Там. Я ж сказала, — огризнулася Чарліна. — І якщо ти не віриш жодному моєму слову, то чому весь час мене про щось запитуєш? 

Вона скинула окуляри, закрила книгу і вийшла зі стосом багатообіцяючих книг у коридор. Зачинивши Пітера в кабінеті, вона пройшла в двері ванної туди і назад, поки не потрапила у вітальню. Тут вона вирішила залишитися, попри затхле повітря. Після того, що вона прочитала в «Res Magica», залите сонцем подвір’ячко здавалося їй надто ненадійним місцем. Її уява малювала лабока, який навис над кущами гортензій, — і Чарліна рішуче всілася на диван. 

Коли у двері постукали, вона вже досить далеко просунулася у «Дванадцятьох гілках чарівної палички» — і навіть трохи почала розуміти, про що ця книга. 

«Хтось відкриє», — за звичкою подумала Чарліна і не стала відриватися від читання. 

Двері відчинилися з нетерплячим грюкотом. Голос тітоньки Семпронії промовив: 

— Звичайно ж у неї все гаразд, Вероніко. Просто вона, як завжди, встромила носа в книжку. 

Чарліна відірвалася від книги і скинула окуляри саме вчасно, щоб побачити, як услід за тітонькою Семпронією у будинок заходить її мама. Тітонька Семпронія, як завжди, була вбрана у маєстатичні накрохмалені шовки. Пані Бейкер була у респектабельних сірих шатах із лискучим білим комірцем і такими ж манжетами та в благопристойному сірому капелюшку на голові. 

«Яке щастя, що сьогодні вранці я переодяглася в чисте…» — Чарліна так і не закінчила цієї думки, бо їй раптом сяйнуло, що решта будинку не в тому стані, який варто демонструвати цим двом високоповажним добродійкам. І річ не тільки в тому, що в кухні повно немитих тарілок і собачих мисочок, а також мильна піна, прання і величезний білий собака, — ні, до всього є ще Пітер, який сидить у кабінеті. Мати, швидше за все, помітить лише кухню — хоч навіть це є досить поганою перспективою. Але тітонька Семпронія — відьма (майже напевне), вона знайде і кабінет, і Пітера в ньому. 

Тоді мати захоче знати, що тут робить незнайомий хлопець. А коли Пітер пояснить, мати скаже, що в такому разі Пітер і сам може доглянути за домом дідуся Вільяма, а Чарліна повинна, з огляду на благопристойність, негайно повернутися додому. Тітонька Семпронія пристане на це — і Чарліні доведеться покинути будинок дідуся. Кінець спокою і свободі. 

Тож Чарліна зірвалася на ноги й привітно усміхнулася від вуха до вуха — так широко, що аж подумала, чи вона собі чогось, бува, не розтягнула. 

— О, привіт! — вигукнула вона. — А я навіть не почула, що ви стукаєте. 

— Ти ніколи не чуєш, — дорікнула тітонька Семпронія. 

Пані Бейкер стривоженим поглядом вивчала Чарліну: 

— У тебе все добре, любонько? Зовсім-зовсім добре? Чому ти не вклала волосся як належить? 

— Мені подобається, як є, — відповіла Чарліна, нишком переміщаючись так, щоби заступити жінкам шлях до дверей у кухню. — А як ви гадаєте, тітонько Семпроніє, мені коса до лиця? 

Тітонька Семпронія оперлася на парасолю і оцінююче подивилася на неї. 

— Так, — сказала вона. — До лиця. З нею ти виглядаєш молодшою і не такою худою. Ти хотіла виглядати більш юною? 

— Ага, — виклично ствердила Чарліна. 

Пані Бейкер зітхнула: 

— Люба моя, тобі не треба висловлюватися так грубо. Розумієш, людям це не подобається. Але я дуже рада, що в тебе все добре. Вчора я півночі не могла заснути: лежала, слухала дощ і сподівалася, що у цьому будинку не протікає дах. 

— Дах не протікає, — відповіла Чарліна. 

— А ще я боялася, що ти могла залишити відчинене вікно, — додала мати. 

Чарліна здригнулася. 

— Ні, я закрила вікно, — сказала вона, і тут же в неї виникло непереборне відчуття, що саме цієї миті Пітер відчиняє вікно, яке виходить на луг із лабоком. — Вам зовсім нема про що непокоїтися, матінко, — збрехала Чарліна. 

— Що ж, щиро кажучи, я таки трохи розхвилювалася, — зізналася пані Бейкер. — Це ж ти вперше поза домом. Я говорила про це з твоїм батьком. Він сказав, що ти, можливо, не даєш собі ради з тим, аби правильно харчуватися, — вона підняла напхану вишиту торбу, з якою прийшла. — Він передав тобі тут трохи їжі. Я покладу її в кухні, добре? 

Із цими словами вона рушила, проминаючи Чарліну, до внутрішніх дверей. 

«О ні! Допоможіть!» — у відчаї майнуло в Чарліни у голові. Вона взялася за ручки вишитої торби, сподіваючись, що це виглядає як вихований і делікатний жест, а не як виривання торби з материних рук (хоч саме це вона якраз і хотіла зробити), і сказала: 

— Матінко, вам не треба тривожитися. Я заберу її на хвильку — і принесу вам іншу. 

— Чому? Я зовсім не тривожуся, моя люба, — спробувала заперечити мати, не відпускаючи торбу. 

— Бо в мене для вас несподіванка, — вирвалося у Чарліни. — Сядьте, будь ласка. Цей диван дуже зручний, матінко. — «І повернутий спинкою до цих дверей». — І ви також сядьте, тітонько Семпроніє. 

— Але це не забере в мене часу, — все ще не погоджувалася мати. — Я просто залишу її на столі в кухні, ти її відразу ж побачиш… 

Чарліна змахнула вільною рукою. Іншою рукою вона чіпко вхопилася за ручки торби. 

— Дідусю Вільяме! — гукнула вона. — Ранкову каву! Будь ласка! 

На її превелике полегшення, голос дідуся Вільяма відповів: 

— Постукай по візку, що в кутку, і скажи: «Ранкову каву». 

Пані Бейкер вражено видихнула й озирнулася, явно не розуміючи, звідки долинув цей голос. Тітонька Семпронія скидалася на зацікавлену. Вона з дещо комічним виглядом підійшла до візка, ляснула по ньому парасолькою і запитала: 

— Ранкову каву? 

Кімната тут же наповнилася теплим запахом кави. На візку з’явився високий срібний кавник, а також маленькі позолочені філіжанки, позолочене горнятко з вершками, срібна цукерниця і таріль із крихітними тістечками, посипаними цукровою пудрою. Пані Бейкер була така ошелешена, що аж відпустила вишиту торбу. Чарліна тут-таки заховала її за найближчим кріслом. 

— Напрочуд вишукані чари, — зауважила тітонька Семпронія. — Вероніко, сідай-но сюди, а Чарліна нехай підкотить візок до дивана. 

Пані Бейкер послухалася. Вигляд у неї був усе ще приголомшений. На невимовне полегшення Чарліни, візит почав перетворюватися на вишукане і благопристойне ранкове пиття кави. Тітонька Семпронія розливала каву, а Чарліна роздавала тістечка. Вона стояла обличчям до кухонних дверей і подавала таріль тітоньці Семпронії, як раптом двері злегка відчинилися — і в них просунулася величезна морда Приблуди: очевидно, її привабив сюди запах тістечок. 

— Геть звідси! — прикрикнула на неї Чарліна. — Забирайся! Я кому сказала! Сюди не можна заходити, якщо ти не… не… не благопристойна! Геть! 

Приблуда сумно подивилася, важко зітхнула і сховалася за дверима. Коли пані Бейкер і тітонька Семпронія врешті-решт зуміли обернутися, акуратно тримаючи повнісінькі філіжанки з кавою, щоби подивитися, з ким же це