Читати книгу - "Розгін, Крістофер Джон Сенс"

— Так, своєю грубістю він не здобув собі друзів, хоча тим не переймався.

— Розкажіть, як він помер.

Старий згорбився і мовби занурився в себе.

— Він перестав тиснути на монахів. Доручив мені скласти перелік усіх ймовірних порушень канонічного права, у яких можна звинуватити монастир. Більшість часу він проводив, переглядаючи рахунки та архіви. Почав тривожитися, йому потрібно було знайти хоч щось для лорда Кромвеля. Останні кілька днів я його не бачив, він сидів у скарбниці, вивчаючи рахунки.

— Що він шукав?

— Будь-які порушення. Як я вже сказав, будь-що, що можна знайти. Але він мав певний досвід ведення нових італійських рахунків, де все вноситься двічі.

— Так, подвійний запис. Отже, він знався на бухгалтерії, якщо не на законах?

— Так. — Він зітхнув. — Минулого вечора ми, як завжди, вечеряли наодинці. Синґлтон з’явився у доброму гуморі. Сказав, що йде до своєї кімнати глянути на якусь нову книгу обліку, яку витиснув у скарбника. Того вечора скарбника не було… того вечора, коли це сталося.

— Чи скарбник — товстий чоловік із чорними очима? Ми бачили когось такого у дворі, сперечався про гроші.

— Це він. Брат Едвіг. Напевно, сварився з ключарем про витрати на будівництво. Мені подобається брат Едвіг, він практичний чоловік. Не любить марнувати грошей. Нам би не завадив такий, як він, у нашому коледжі. Що стосується щоденного управління монастирем, пріор Мортимус і брат Едвіг розділили обов’язки між собою, і вони міцно тримають стерно.

Він зробив ще один ковток вина.

— Що сталося далі?

— Я годину попрацював, тоді помолився і пішов до ліжка.

— І заснули?

— Так. Але раптово прокинувся близько п’ятої. У коридорі почув шум, а потім у двері загримали — як оце нещодавно гримав пріор. — Він здригнувся. — Там стояли абат і дюжина монахів. Абат був шокований, знетямлений від переляку. Він сказав мені, що комісар мертвий, хтось убив його, і треба негайно йти.

Я одягнувся і зійшов із ними донизу. Всі були страшенно збентежені, долинало перешіптування про замкнені двері та кров, і я почув, як хтось сказав, що це Божа помста. Принесли смолоскипи, і ми пішли через монаші приміщення до кухні. Було так холодно, усі ці нескінченні темні переходи, монахи та служки, що стояли довкола невеликими групками з переляканим виразом обличчя. І тоді відчинили двері на кухню. Боже милий!

На мій подив, він швидко перехрестився.

— Там відчувався той запах… — він різко гигикнув, — м’ясної крамниці. У кімнаті горіло багато свічок — розставлені скрізь на довгих столах, шафах з їжею. Я у щось вступив, і пріор відтягнув мене вбік. Піднявши ногу, відчув, що вона липка. На підлозі була велика калюжа темної рідини, я не знав, що це таке.

Тоді побачив Робіна Синґлтона, який лежав посеред кімнати на животі, увесь його одяг був вимазаний. Я знав: щось не так, але мої очі спочатку не могли сприйняти побаченого. Згодом усвідомив, що в нього немає голови. Я озирнувся і побачив її, його голову, що лежала під маслоробнею, пильно вирячившись на мене. Тільки тоді зрозумів, що калюжа — це кров. — Він заплющив очі. — Боже милий, я так налякався.

Він розплющив очі, спорожнив кухоль і знову потягнувся до пляшки, проте я накрив її рукою.

— Поки що досить, докторе Ґудгепсе, — м’яко сказав я. — Продовжуйте.

У нього на очах виступили сльози.

— Я подумав, що вони його вбили, подумав, що це страта і я буду наступним. Я роздивлявся їхні обличчя, шукав, хто з них тримає сокиру. Вони всі були такими похмурими. Цей картузіанець також там був, жахливо засміявся і вигукнув: «“Мені належить помста”, — говорить Господь».

— Він це сказав, чи не так?

— Так. Абат кинув йому «Помовч» і підійшов до мене. «Докторе Ґудгепсе, — сказав він, — ви мусите сказати нам, що робити». І тоді я зрозумів, що вони так само перелякані, як і я.

— Чи можу я щось сказати? — втрутився Марк.

Я кивнув.

— Цей картузіанець не міг відрізати комусь голову. Для цього потрібні сила і відчуття рівноваги.

— Так, потрібні, — кивнув я. — Ти маєш рацію. — І повернувся до старого. — Що ви сказали абатові?

— Він сказав, що нам слід порадитися з міською владою, але я знав, що найперше треба повідомити лорда Кромвеля. Знав, що це матиме політичні наслідки. Абат сказав, що воротар, старий Баґґе, бачив Синґлтона під час нічних обходів менш ніж за годину до того. Синґлтон сказав Баґґе, що йде на зустріч з кимось із монахів.

— У таку годину? Чи сказав він, із ким?

— Ні. Вочевидь Синґлтон відігнав його, висваривши.

— Розумію. Що далі?

— Я суворо наказав усім монахам мовчати. Сказав, що жодний лист не може вийти звідси без мого схвалення, а свій лист надіслав через сільського посильного.

— Ви все правильно зробили, докторе Ґудгепсе, ваша розсудливість була цілком виправданою.

— Дякую. — Він витер очі рукавом. — Я страшенно перелякався, сер.

Я повернувся в цю кімнату і відтоді перебуваю тут. Мені шкода, комісаре Шардлейку, що не виявив мужності. Мені слід було провести розслідування, але… я тільки вчений.

— Ну, зараз ми тут. Скажіть, хто знайшов тіло?

— Брат Ґай, який працює в лазареті. Цей темноволосий монах. — Доктор Ґудгепс здригнувся. — Він сказав, що в лазареті хворіє старий брат і що прийшов на кухню по молоко. Він має ключ. Відімкнув зовнішні двері, а потім пройшов невеликим коридором на кухню. Відчинивши двері, ступив у калюжу крові і здійняв тривогу.

— Отже, кухня зазвичай зачиняється на ніч?

Він кивнув.

— Так, щоб монахи і служки не тягали їжу. Монахи думають лише про те, як набити собі живіт, ви побачите, якими товстими є більшість із них.

— Отже, убивця мав ключ. Як і зустріч, про яку доповів воротар, це вказує на когось із монастиря. У листі ви згадали, що церкву осквернили, була викрадена реліквія?

— Так. Ми всі ще стояли на кухні, коли один із монахів сповістив, що… — він зробив ковток, — що на церковному вівтарі принесли в жертву півня. Згодом також виявили, що викрадено реліквію Розкаяного Розбійника. Монахи кажуть, що хтось сторонній прийшов, щоб осквернити церкву і викрасти реліквію, зіткнувся з комісаром під час однієї з його пізніх прогулянок і вбив його.

— Але як зміг сторонній увійти до кухні?

Він знизав плечима.

— Можливо, підкупив служку, аби той зробив копію ключа? Так думає абат, хоча кухар — єдиний служка з ключем.

— А як щодо реліквії? Вона справді цінна?

— Та жахлива річ! Рука, прибита до шматка дерева. Вона лежала у великій золотій скрині, оздобленій камінням, — думаю, справжніми смарагдами. Вірили,