Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

—    Висота іконостасу майже двадцять три з половиною метри. Там зосереджено  тридцять дев’ять ікон, - спокійно так, впевнено добивала фактами.

—    Як ти запам’ятовуєш стільки цифр? – спитав, не витримав.

—    Хіба це багато? У мене чудова пам'ять, - цілком серйозно відповіла. Цю впевнену і самодостатню фортецю доведеться брати штурмом або осадою.

—    А якісь легенди є? Щось цікавеньке? – ніколи не любив сухих фактів. Людство так влаштоване, що більше цінить плітки та побрехеньки.

—    А як же. Церква не має дзвіниці, щоб скликати прихожан на службу. Будували її не для того. Передбачалося, що храм буде зачиненим, біля нього стоятиме караул і його відкриватимуть лише тоді, коли до Києва буде приїздити імператриця або хтось із членів її родини. А ще ходить легенда, що під церквою існує таємне джерело. Дзвонів тому церква й не має, бо від їхнього звуку вода здатна прокинутися й затопити Київ.

   Ми рушили вниз узвозом, оминаючи різноманітний крам, що пропонувався за шалені гроші. Я ледве встигав за моєю чарівною екскурсоводкою, що відбивалася від пропозицій художників намалювати її портрет.

—    Хлопці, ви що, смієтеся?  Холодно позувати. Я прийду влітку, помалюєте, - жартувала Ніна.

 Про Булгакова вона теж знала багацько.  Як тільки у її невеличкій голівці вміщалося стільки інформації? Хибна думка, що всі гарні жінки дурепи, розбилася на друзки. Як тільки ми увійшли  в будинок-музей, Ніна перетворилася на такого ж слухача, як і я, розказувати взялася місцевий екскурсовод – літня жінка. Ефект чарівного голосу був втрачений.  Я вже майже не слухав ту фанатично закохану в Булгакова тітку, я дивився на Ніну. Вона теж неодноразово ловила на собі мої пожадливі погляди й соромливо відводила очі.

—    З будинком-музеєм Михайла Булгакова пов’язано багато містичних ситуацій, - Ніна не стала чекати, поки я попрошу розказати легенди, сама завела розмову. -  Музейні працівники про це майже ніколи не розповідають. Але у них часто відвідувачі непритомніють поблизу  шафи-переходу до кімнати  Олени.  Це не від спеки, бо в різні періоди року.  За віком туристи також різні.

Як тільки Ніна розповіла усі байки та легенди, прийшов час і мені  вразити її якимись  фактами. Яке перше правило кавалєра?  Правильно, заговорити баришню. Блін, що я молов.  Вона лише посміхалася й косилася на мене з явним діагнозом у очах. Спочатку розказував про машини, де у них карбюратор і коли треба міняти колодки, а далі якогось біса переключився на братів наших менших. Ну зовсім малих. Павуків. Ото що знав, про те й теревенив.

—    Прикинь, у вісімнадцятому столітті вивчав один учений отруйного павука каракурта і з’ясував, що самиця цього павука після того, як самець виконає подружній обов’язок, з’їдає його. Павука стали називати Чорна вдова.  А пізніше з’ясувалося, що такий гидкий характер мають самиці більшості видів павуків. Самці одного виду цю проблему вирішили  тривіально. На побачення павук іде з подарунком – акуратно запакованою мухою. Поки дама муху жере, він її прив’язує до  чогось павутиною, виконує подружній обов’язок і втікає до того моменту, поки павучиха не виплуталася з павутини.

—    А якщо вона не виплутається? Якщо павук трохи перестарається? – притиснула мене до стіни Ніна. – Підступне ваше чоловіче плем’я.

—    Але ж самиці самі перші почали їсти самців, - немов виправдовувався я. – Шерше ля фам!

—    Ну-ну. Мені більше подобаються самиці богомола, - вирішила не лишатися в боргу, мовляв, теж про комашок щось та знає. 

—    Чим саме? 

—    Статевим канібалізмом.

  Вирішив змінити тему, а то  виглядало, як погроза. Я не просто так старався бути приємним співрозмовником. Розраховував, що вона погодиться зі мною піти до кав’ярні.

—    Я зголоднів. Може, завалимося в Макдональдс чи яку Пузату хату?

Якось дивно - вона зразу погодилася. Ми знайшли пельменну й наїлися від пуза пельменів з салатом, запили томатним соком і заїли десертами. Правда, вона категорично за свою їжу заплатила сама.

—    Я б не збіднів на п’ятдесят гривень, - було реально якось не по собі.

—    Розслабся. Це не побачення, - обламала мої крила, забрала тацю з їжею й всілася за  вільного столика. По ходу, дівчина з характером.

 Все було так добре, їли, говорили, але потім Ніна сказала, що їй треба до вбиральні. Я прочекав її пів години, а потім подзвонив.

—    Ти де, красуня? Ми ж хотіли піти дивитися ялинку на Майдані?

—    Я  вже в метро. Вибач, час екскурсії вичерпано. Мені треба додому.

—    Ти ж казала, що треба в туалет, - натякав, що  вона провернула безсовісне кидалово.

—    Я не збрехала. Але в туалет, який у мене вдома.

Блін, а я намріяв, як будемо гуляти до темна, як проводжатиму її додому і неодмінно поцілую. Ото я буду не я, якщо не поцілую.

Для початку зайшов на сайт фірми, написав хвалебну оду (як не у віршах, диву даюсь) екскурсоводу Ніні Сергіївні  Коваль. Екскурсія реально була захоплююче-пізнавальною. Потім їй на сайт скинув  лист-подяку. На телефон  послав смс-повідомлення, що закохався, як хлопчик, дівчата люблять, коли їм про любов говорять.  І зовсім вже розщедрився – замовив на наступний  день  величезний оберемок рожевих троянд. Звичайно, з листівкою, від кого такий сюрприз. Все, програму мінімум виконав. Грунт для розвитку стосунків підготував. Через день зайшов на сайт фірми, щоб ще замовити віп-екскурсію. В музей мистецтва Ханенків. Але мені повідомили, що екскурсовод Коваль Ніна Сергіївна у відпустці. Оба-на! Все йшло не за планом. Отже, треба було змінювати план...