Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

До подібного не підготуєшся. Скільки б не думала про це, реальність немає нічого спільного з уявою. Реальність значно більше фарб має, відтінків червоного, напівтонів, котрі межують між його люттю та вогнем. 

Синьо-зелені океани проникають глибоко, до самого джерела мого я. Туди дивляться прямо, зле, гостро, спалюючи без дотику. А я тону в них. Не можу відірватися. Спрагла. Голодна. Ним. Лише ним. Марк забирає руки від обличчя, веде до шиї, злегка натискає. Потім ще нижче, демонструючи наші ролі. Він веде. Він головний. Так, як любить. Я корюся. Я слухняна. Принаймні поки. Тремчу. Шкіра сиротами вкривається. Гаряче мені. Дуже. Навіть нутрощі палають. Пальці Данте ще нижче, гуляють тілом й стегна торкаються. Потім назад, до грудної клітки. Накривають горбики, а я задихаюся. Дихаю надто швидко. Ним. В пори запах хвої проникає. Труїть мене. Насичує. Голод втамовує, хоч трішки. Йому не потрібна відповідь, по очах усе читає. В них вся правда. Всі емоції. Тому я усміхаюся. Це дивує Марка. Погляд сирени злегка здивований, ніби правила гри раптом змінюються, він стає жертвою, не я. 

Тіло до тіла. Шкіра по шкірі ковзає. Палить мене. Його? Не знаю. Відчуття, що лежу на розпеченому вугіллі, а хтось бензину підливає й запальничкою чиркає, аби вогонь з усіх сторін горів. Я хочу більше. В кістках навіть голод шепоче, у голові туманом стає. У вухах дзвенить від напруги. Іскри, якби ми могли їх утворювати, вже б були всюди. Данте вміло торкається в тих місцях, де приємно. Плавно й грубо водночас. Ніжно, але обережно. Не боляче. Солодко. До оніміння пальців. Заплющую очі. Готова. Я готова взяти його собі. Назавжди. Від цієї миті й до кінця світу. Неочікувано цілує. Язиком пестить, до рота вибухом вривається. Через це імпульси всередині, поміж стегон феєрверком стають. Пульс зашкалює всюди, серцю взагалі простіше не битися, ніж встигати за шаленством. Марк всюди. Його так багато. А мені мало. Тому розплющую очі, він дивиться. І я дивлюся. Так само, у відповідь, глибше, ніж душа живе. В саму сутність. В саму темряву. Бо вона вабить не менше. Вона тягне, як магніт. Просить, щоб поглянула на неї. Благає, щоб помітила. 

Обіймаю його за плечі. Веду пальчиками по міцних руках насолоджуючись могутністю чоловічого тіла. Такий великий, весь для мене створений. Зараз бачу це як ніколи чітко. Все у Данте величчю випалює на серці мітку. Красою вражає, а пітьмою прихованого додає шарму. Неможливо встояти. Неможливо не хотіти належати йому. Неможливо припинити думати. Він займає весь простір, що фізично, що морально. Данте торкається джинсів. Стягує їх, слідом і свої штани. Стає ніжнішим. М'якшим. Знову іншим. Немов має кілька сутностей й по черзі випускає їх. Приймаю. Поглинаю будь-що, аби від нього йшло. Торкається спіднього, завмирає, в очі дивиться. Впевнюється, чи точно готова. Я облизую губи. Все горить. Палає. Між ногами взагалі діється таке, від чого світ за межами нас стає несправжнім. Тоді стягує спідню білизну. Починаю нервувати. Непрохане минуле повертається. У двері не стукає, воно вибиває їх. Спершу Раміль, тоді у провулку, раптом очима своїми зиркає, замість погляду Марка, а потім батьків друг… Той, що добрим здавався. Ціпенію. Все за секунду стається, завмираю і взагалі не дихаю. Данте ще нічого не зробив, а я знаю, що повинне бути. Він завмирає теж. Нерухомий, сильний, прекрасний, щось каже. Не чую чомусь. В думках ті миті, той страх, біль, паніка… Самотність. Не одразу й усвідомлюю сльози. Гарячі, по скронях течуть, у волоссі залишаються краплями. Голос його, біля вушка теплом торкається, тихий-тихий, максимально спокійний та зважений:

— Розказуй. 

Просте, коротке. Одне слово й те, наказ. Не питання, що сталося. Не слова співчуття, якщо здогадався. І я розповідаю. В сльозах захлинаюся геть забувши, що ми оголені, й душу розкриваю. Показую, де болить найбільше. Демонструю страшну рану з дитинства, від якої ніяк не можу позбутися. Фактично сама з себе шкіру здираю, бо соромно. Дуже-дуже соромно, що я така…зіпсована. Тепер він ніколи не захоче мене. Каже, коли завершую словами про погрозу батькового друга, про Раміля Марк й так знає:

— З Маріаном у моєму комплексі ти була готова продовжити? Я вас зупинив. Виправ, якщо помиляюся. 

— Я думала, що готова. Я просто… Не знаю, — вичавлюю хрипло. 

Він киває. Ніби собі своє щось розуміє. Встає, відвертається й одягається. Я теж поспіхом спіднє й джинси натягую. В душі клекоче. Стан жахливий. Сама його зіпсувала. Минулим власним перекреслила те, чого бажаю. 

— У мене три питання, Сабріно. — зрозумівши, що частково одягнена, до мене повертається. Марка мало бентежить, що в самих штанах. — Що ти відчувала до мого брата? 

— Тепло, — відверто промовляю. 

Данте в очах копирсається, як завжди вивчає, чи правду кажу. 

— Гаразд. Зараз? 

— Він і мій брат, — пошепки, з гіркотою. — Я… минуле у минулому. Я хочу, щоб братом був справжнім. Як у нормальних сім'ях. Мрію, що ми можемо стати нормальними. Дізнатися одне про одного і не бути самотніми у світі. 

— Добре. Що ти відчуваєш до мене, Сабріно? 

Прикушую губи. З чого почати? З дня, коли вперше побачила чи з миті, коли почала потайки бажати його собі? В серці надто багато усього, щоб могла легко відповісти.

— Якщо коротко, все. — зізнаюся. 

Данте киває. 

— Одягайся, поїдемо за сукнею. 

Розвертається, щоб йти, а я не можу нічого зрозуміти. Взагалі. 

— Зачекай, — встаю з ліжка. — Ти казав, щоб додому поверталася… Що, дарма все це.

— Я передумав. 

— І що далі? — спину його розглядаю.

— У нас ще два вечори з твоїми книгами та гостями. Потім повернемося у Золоте. З братом почнеш те, про що мрієш. З минулим, щоб минулим тільки й було, розберемося. 

— А мама? Моя… Маріана. Я про неї знати хочу. 

— У Маріана запитаєш. — сухо відрізає.

Не здаюся. Поки відповідає, мушу зрозуміти.