Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

— Щось сталося? 

— Добрий ранок, ні. Хотіла запитати як довго триває ваш продаж книг та інших предметів старовини? 

— Ще два дні. 

— Тоді я сьогодні буду. 

Якщо вона і здивована, то не подає вигляду. 

— Хіба Марк не відправляє тебе назад? Не буду казати, що сама винна, варто було контролювати власну тягу до алкоголю. 

Ігнорую. Вона навмисно ж провокує, хіба ні? Не раз у школі кидалася на подібні слова, адже за ними слідувало, що стану, як батько. Та тепер все змінилося — Лебідь не рідний, отже такою не буду. 

— Я не їду, — чітко кажу. — Там продаються мої книги. 

Марина хмикає.

— Як знаєш. Потрібна інша сукня, зачіска…. Навряд Марк дозволить допомагати.

— Сама впораюся, — сухо відрізаю. — Скажи, на яку годину? 

Сміється, з мене, мабуть, а я не відступлю. Він не може проганяти тоді, коли зручно, і торкатися з цих же причин. Не має права давати примарні надії. Не може керувати, як рештою власних працівників. У нас різні ситуації. Можливо все залежні від Данте через гроші, та мене вони мало цікавили завжди. Потрібні, так, але до них не голодна. Я бажала і бажаю іншого, але й тут пан Данте мене обдурив, знову. Дав надію, а потім вирвав зі шматками шкіри. Зіграв у погану гру, змушуючи між сумнівами та сподіваннями тонути. Але досить. З великого не почнеш, тому з малого — моєю ціллю були книги, цим і займусь. Врешті, я хотіла завадити їх продажу.

— Як і вчора, — бурчить жінка.

Не дякую. Тисну відбій й повертаюся до вікна. Передчуття, що моє нахабство вийде боком. Байдуже. Данте сам винен. Він прийшов у моє життя, не навпаки. Він його розворушив, як осине гніздо. Нехай тепер дивиться на наслідки.

Кілька годин минає спокійно. Снідаю, приймаю ванну, говорю з дідусем, потім з Настею і Пташеням. Подруга каже, що у неї є радісна новина, але поділиться нею, коли повернуся. По обіді ж, якраз вирішую яким чином знайти магазин для сукні, але не за всі гроші світу, двері у квартирі відмикаються. Від подиву завмираю. Якраз одягнула джинси, а зверху тільки у бюстгальтері, тому стою нерухомо, варто побачити Данте у дверях, який спокійно замикає їх і крокує квартирою, прямо на мене. Швидко, гнівно, пронизуючи піснею сирени та небезпекою. 

Задкую. Ні слова не здатна вичавити. Він на ходу знімає піджак, слідом летить сорочка. Задихаюся. Спрага горлянку стискає. Все, що вирішила, стирається за секунду. Образи, сумніви, злість в порох перетворюються. Секунда, Марк під сідниці хапає, перекидає через плече та несе на ліжко. Кидає на спину. Обличчя — гранітний камінь. Очі — чиста лють. Відповзаю до узголів'я, а чоловік за ноги хапає, до себе тягне. Розсуває їх, вмощується між, обличчя долонями стискає і каже:

— Пам'ятаєш, ти казала — мій обов'язок захищати персонал? Я ще попередив, то була остання спроба суперечити. 

Голос поміж кісток холодом ковзає. Чимось чужим, іншим, не таким, як завжди. Цей Данте не нагадує того, що був вчора. Інший. Справжній? З темрявою, котру, вважала, готова прийняти; з грубістю, яку поглинаю. 

— Т-т-т-ак, — лепечу. 

Очі в очі, до самих глибин душі дістається. Дістає звідти все, що ховала, навіть якщо і сама не знала. 

— Я не збрехав. Твоя постійна поведінка всупереч моїм словам призвела до цього. Більше не будеш. Хотіла ніч? Хотіла мене собі? Ось він я, готова?