Читати книгу - "Трилогія смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Невже це справді було аж так давно?
— Тепер ви бачили все, — сказав я. — То якого дійшли висновку?
— А якого висновку я мав дійти?
— Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?
— Чого?
— Того, що тепер її черга.
— Що?
— Це ж очевидно, написано в її очах. Вона знає про чоловіка, що стоїть у коридорі. Той піднімався і до її дверей, але не ввійшов. Вона просто чекає і молиться, щоб це нарешті сталося. Мене всього аж мороз бере, ніяк не можу зігрітися.
— Те, що ви вгадали з отими трамвайними квитками і встановили особу померлого, ще не робить вас чемпіоном тижня зі спіритизму. Вас, кажете, мороз бере? Це мене мороз бере. Тільки на ваших прозираннях і моїх дрижаках не заїдеш і на смітник.
— Якщо ви не поставите тут варти, ця жінка за два дні буде мертва.
— Якщо ми ставитимемо варту до кожного, хто за два дні має померти, то в поліції нікого не залишиться. Чи ви хочете, щоб я пішов до свого начальника й дав йому настанови, як краще розпорядитись особовим складом? Та він спустить мене зі сходів і пожбурить навздогін мій поліційний жетон. Зрозумійте, вона ніхто. Мені соромно це казати. Але такий уже в нас закон. Якби вона була кимось, ми, може, й поставили б…
— Тоді я сам вартуватиму.
— Подумайте, що ви кажете. Вам треба буде й поїсти, й поспати. Ви не зможете стовбичити тут весь час, самі знаєте. І при першій же нагоді, коли ви побіжите купити булочку з сосискою, той хтось, чи щось, чи що воно там є, якщо воно й справді існує, гайне нагору, лоскотне її, і вона пуститься духу. Та й, власне, ніколи тут нікого не було. Просто вітер ганяв уночі коридором якийсь жмуток старого паперу. Ото його й чув старий бідолаха. А тепер чує місіс Канарка.
Крамлі подивився на довгі темні сходи, що вели до оселі, де не було вже ні пташиного співу, ні весни у Скелястих горах, ні недолугого органіста, що якогось давно забутого року грав для своїх маленьких жовтих друзів.
— Дайте мені час подумати, — сказав він.
— І стати співучасником убивства?
— Знову ви своєї! — Крамлі шарпнув надвірні двері, і вони зарипіли на іржавих завісах. — Що за чортівня! То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!
— Це справді так? — запитав я.
Та він уже пішов.
Крамлі не озивався вже цілу добу.
Скрегочучи зубами, я сів до «Ундервуда», заклав Крамлі між валики й прокрутив їх.
«Говоріть!» — надрукував я.
«Що за чортівня! — відповів Крамлі, друкуючи звідкись ізсередини моєї дивовижної машинки. — То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!»
Потім машинка надрукувала:
«Я зателефоную вам того дня, коли помре стара жінка з канарками».
Річ у тім, що колись давно я наліпив на свій «Ундервуд» дві таблички. На одній було написано: Патентований спіритичний інструмент. На другій, великими літерами: НЕ ДУМАЙ!
Я й не думав. Просто дав волю своєму старенькому спіритичному інструментові клацати й дирчати.
«Коли ми візьмемося разом до цієї проблеми?»
«Найбільша проблема, — відповів Крамлі через мої пальці, — це ви!»
«Ви згодні стати персонажем мого роману?»
«Я вже ним став».
«Тоді допоможіть мені».
«Чого захотів!»
«До біса!»
Я рвучко витяг аркуш із машинки.
І саме в цю мить задзвонив мій «приватний» телефон.
Здавалось, я біг до будки миль десять з однією думкою: «Пег!».
Усі жінки в моєму житті були бібліотекарками, вчительками, письменницями чи продавчинями у книгарнях. Пег поєднувала в собі принаймні три з цих іпостасей, але вона була далеко, і це страхало мене.
Ціле літо вона провела у Мексиці, завершуючи вивчення курсу іспанської літератури, вдосконалюючись у мові, подорожуючи в поїздах зі злиденною біднотою чи в автобусах із вдоволеною свинотою, надсилаючи мені палкі листи з Тамасунчале чи знуджені з Акапулько, де сонце було надто яскраве, а курортні зальотники не досить яскраві, принаймні як на неї, прихильницю Генрі Джеймса й послідовницю Вольтера та Бенджаміна Франкліна. Вона скрізь тягала за собою кошик для термоса й бутербродів, напакований книжками. І я часто уявляв собі, як вона підвечерює замість бутерброда братами Гонкурами й запиває їх чаєм.
Пег…
Раз на тиждень вона дзвонила мені з тієї далечі — з якогось глухого містечка чи з великого міста, щойно повернувшись із підземних печер з муміями у Гуанахуато чи ще не відсапавшись після стрімкого спуску з Теотіуакана, і тоді ми три короткі хвилини чули биття сердець одне одного й знов і знов повторювали одне одному ті самі безглузді слова — щось ніби літанію, яку хоч скільки проказуй, а все одно вона звучить гарно.
Щоразу, як дзвонила Пег, над телефонною будкою світило ясне сонце.
Щоразу, як розмова кінчалася, сонце згасало, здіймавсь туман, і мені хотілося залізти з головою під укривала. Та натомість я клацав на машинці погані вірші чи писав оповідання про сповнену любовної туги марсіянку, якій сниться землянин, що спускається з неба, аби забрати її з собою, і за це його вбивають.
Пег…
А що я був бідак бідаком, то часом ми вдавалися до давніх телефонних хитрощів.
Телефоністка з Мехіко називала моє прізвище.
— Кого, кого? — перепитував я. — Назвіть ще раз! Алло, дівчино, говоріть же!
Я чув, як десь там, далеко-далеко, дихала Пег. Що більше я молов дурниць, то довше ми були з’єднані.
— Хвилиночку, дівчино, повторіть!
Телефоністка повторювала моє прізвище.
— Заждіть… зараз гляну, чи він є. А хто йому телефонує?
І тоді миттю за дві тисячі миль озивався голос Пег:
— Скажіть йому, що це Пег! Пег!
Я вдавав, ніби відходжу від телефону, а тоді повертаюся.
— Його немає. Передзвоніть за годину.
— За годину… — луною відгукувалась Пег.
І враз — клац, ту-у-у-у, і її немає.
Пег…
Я вскочив у будку й зірвав слухавку з гачка.
— Алло! — заволав чимдуж.
Але то була не Пег.
Мовчанка.
— Хто це? — запитав я.
Мовчанка. Одначе хтось там був, не за дві тисячі миль, а зовсім близько. І чути було так добре, що до мене виразно долинало дихання мовчуна на другому кінці дроту.
— Ну? — мовив я.
Мовчанка. І той особливий звук, ідо виникає у телефонній слухавці, коли чекаєш відповіді. Хтось, хоч би хто він був, тримав мікрофон біля самого розтуленого рота. Шурхіт. Шурхіт.
О Боже, подумав я, не може бути, щоб якийсь маніяк подзвонив мені на телефон-автомат. Люди не дзвонять на телефони-автомати! Ніхто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трилогія смерті», після закриття браузера.