Читати книгу - "Трилогія смерті"

Літери алфавіту, вибиті компостером із трамвайних квитків. Ви їздите машиною і, мабуть, уже хтозна-відколи не бачили такого дива; ну, а я, відтоді як перестав ганяти на роликових ковзанах, ходжу пішки чи сідаю в трамвай, отож мало не потопаю в цих паперових літерках.

Крамлі поволі підвів голову, намагаючись не виказувати цікавості чи уваги.

А я вів далі:

— Той старий завжди стовбичив у павільйоні на кінцевій станції й напаковував кишені цим мотлохом. А під Новий рік або й на Четверте липня[11] обсипав ним людей замість конфеті й вигукував: «Зі святом, зі святом!». Коли я побачив, як ви вивертали бідоласі кишені, то враз подумав, що це напевне він. Ну, що ви скажете тепер?

Запала довга мовчанка.

— Чорт… — Крамлі неначе подумки молився, заплющивши очі, як і я хвилину тому. — Хай поможе мені Бог. Залазьте.

— Що?

— Залазьте, хай вам абищо! Ви ще маєте довести те, що оце сказали. Я вам що — ідіот?

— Так. Цебто… ні, — я відчинив дверцята машини й потрусив лівим кулаком у кишені куртки. — Отут у мене є й ще дещо — водорості, які хтось залишив цієї ночі біля моїх дверей і…

— Замовкніть і тримайтеся.

Машина рвонулася вперед.

Я все ж устиг скочити на сидіння.

Елмо Крамлі і я ввійшли у густий тютюновий дух вічного горищного присмерку. Крамлі кинув пильний погляд на порожнє місце між старими, що сиділи, хилячись один до одного, мов розсохлі лозові стільці. Потім ступив уперед і простяг до них руку, показуючи зжужмлене алфавітне конфеті.

Старі мали вже два дні на роздуми про оте порожнє місце між ними.

— Сучий син, — пошепки лайнувсь один із них. А тоді, блимаючи очима на паперову січку на долоні Крамлі, пробурчав: — Коли таку потерть показує мені поліцай, то вона напевне з кишень Віллі. Ви хочете, щоб я пішов з вами й упізнав тіло?

Інші двоє старих відсторонилися від цього, котрий говорив, так наче він сказав щось непристойне.

Крамлі кивнув головою.

Тремтливими руками старий зіперся на ціпок і важко підвівся. Крамлі хотів було допомогти, але старий обпік його таким лютим поглядом, що він ураз відступив.

— Не займайте!

І, грюкаючи ціпком об підлогу, так наче зганяв на ній зло за лиху звістку, старий видобувся за двері.

Ми вийшли за ним у туман, імлу та мряку, що знов заступили світло Боже у нашій південнокаліфорнійській Венеції.

До моргу ми входили з вісімдесятирічним чоловіком, а коли видибали звідти, йому було не менш як сто десять, і він не міг навіть спиратися на ціпок. Очі його згасли, він уже й не пробував відштовхувати нас, коли ми вели його до машини, тільки все плакав.

— Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг? Коли це сталося? — хлипав він, бо йому треба було щось говорити, хай і дурниці, але говорити. — Це ви зробили з ним таке? — закричав він, ні до кого не звертаючись. — Хто це зробив? Хто?

Я подумав, що я-то знаю, але нічого не сказав. Ми витягли старого з машини, відвели назад до павільйону й всадовили на його місце на холодній лаві, де дожидали інші, вдаючи, ніби й не помітили нашого повернення. Втупивши очі один у стелю, а другий у підлогу, обидва чекали, поки ми підемо геть, а тоді вони вирішать, чи їм відцуратися свого давнього товариша, що тепер став для них чужинцем, чи присунутись ближче й зігріти його.

А ми з Крамлі, мовчазні й принишклі, поїхали до майже спорожнілого будинку з канарками на продаж.

Я залишився за дверима, а Крамлі пішов до кімнати старого, щоб побачити її голі стіни й оті імена — Вільям, Віллі, Вілл, Вілл, Сміт, Сміт, Сміт, — що їх старий надряпав нігтем на тиньку, увічнюючи себе.

Вийшовши звідти, Крамлі став у коридорі й ще якусь хвилю дивився назад, у моторошну пустку кімнати.

— Боже милий, — прошепотів він.

— Ви прочитали написи на стіні?

— Усі до одного, — Крамлі озирнувся, і його явно збентежило те, що він стоїть отак у коридорі й заглядає до кімнати. — «Він знову стоїть за дверима». Хто тут стояв? — він обернувся й зміряв мене поглядом. — Ви?

— Ви ж знаєте, що ні, — відказав я, трохи позадкувавши.

— Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався у чуже житло.

— Ви цього не зробите, — нервово промовив я. — І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Увійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.

Крамлі озирнувся на німотну кімнату.

— Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу божевільну ідею?

— Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.

— Ви могли б і про це подумати й підробити старечі карлючки.

— Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, аби вас переконати?

— Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.

— Тоді, — мовив я, знову застромивши руки в кишені й досі стискаючи у кулаці жмуток водоростей, — решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.

Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавпячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз’їзний торговець, що несе у кожній руці по важенному ковадлу.

Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон[12] перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.

А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, хоч грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув із пересохлих і болісних уст.

І останнє, що я почув, було ім’я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.

Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, й обличчя його було стомлене.

— Я виходжу з цього діла, — мовив він.

Я мовчки чекав.

— «Хірохіто сходить на трон», — проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.

— І Аддис-Абеба? — спитав